Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
Після кількох хвилин їзди кам’янистим річищем струмка вона побачила Глотку – приступок, утворений над яром двома великими, вкритими мохом скелями, що поросли потворними карликовими деревцями. Вона відпустила вуздечку. Буланий форкнув і опустив голову до води, що дзюрчала серед ріння.
Не чекала довго. Фігура відьмака замаячіла на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула м’який звук приземлення, а на мить пізніше – гуркіт каміння, глухий звук падіння і тихий крик. А скоріше писк.
Трісс не вагаючися зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро й помчала схилом, здираючись наверх по корінню та галузкам дерев. Влетіла на скелю з розгону, але послизнулася на хвої й упала на коліна поряд зі скорченою на камінні постаттю. Підліток, побачивши її, підхопився, наче пружина, блискавично відступив і вправно схопився за меч, перекинутий через спину, але спіткнувся і гепнувся між ялинками та сосенками. Чародійка, не піднімаючись, дивилася на хлопця, розкривши від подиву рота.
Бо то був зовсім не хлопець. З-під попелястого, нерівно стриженого чубчика дивилися величезні смарагдово-зелені очі – домінуючий акцент на малому личку із вузьким підборіддям і легко задертим носиком. В очах стояв переляк.
– Не бійся, – невпевнено сказала Трісс.
Дівчинка відкрила очі ще ширше. Вона майже не задихалася і не здавалася спітнілою. Ясно було, що бігала вона Катівнею вже не один день.
– З тобою нічого не сталося?
Дівчинка не відповіла, натомість устала пружно, зашипіла від болю, переносячи тягар тіла на ліву ногу, нахилилася, помасажувала коліно. Вдягнена вона була у щось на кшталт шкіряного костюма, зшитого – а скоріше, збитого – таким чином, що, побачивши його, будь-який кравець, що шанував своє ремесло, завив би з розпачу й переляку. Єдиним, що на ній виглядало до певної міри новим і доладним, були високі, до колін, чоботи, ремені та меч. Вірніше, мечик.
– Не бійся, – повторила Трісс, і далі не піднімаючись із колін. – Я почула, як ти впала, перелякалася, тому так сюди бігла…
– Я послизнулася, – буркнула дівчинка.
– Нічого собі не пошкодила?
– Ні. А ти?
Чародійка розсміялася, намагаючись устати, скривилася, вилаялася, прошита болем, що відізвався у кістці. Сіла, обережно випрямила стопу, знову вилаялася.
– Ходи-но сюди, мала, допоможи мені встати.
– Я не мала.
– Хай так. Тоді – хто ти?
– Відьмачка!
– Ха! Тож наблизься і допоможи мені встати, відьмачко.
Дівчинка не рушила з місця. Переступила з ноги на ногу, долонею у вовняній рукавичці без пальців бавилася пасом меча, придивляючись до Трісс із підозрою.
– Не бійся, – посміхнулася чародійка. – Я не розбійниця чи хтось чужий. Звуся я Трісс Мерігольд, їду до Каер Морену. Відьмаки мене знають. Не витріщайся на мене. Я схвалюю твою пильність, але будь розсудливою. Чи дісталася б я сюди, якби не знала дороги? Чи ти колись зустрічала на Шляху людську істоту?
Дівчинка припинила вагатися, підійшла ближче, простягнула руку. Трісс устала, лише трохи скориставшись її допомогою. Бо не про допомогу йшлося. Хотіла придивитися до дівчинки зблизька. І торкнутися її.
Зелененькі очиська малої відьмачки не вказували на жоден прояв мутації, як і дотик маленької ручки не викликав легеньких приємних мурашок, таких характерних, коли йшлося про відьмаків. Сіроволоса дитина, хоча й бігала стежкою Катівні з мечем за спиною, не була піддана Випробовуванню Трав чи Змінам. У цьому Трісс була впевнена.
– Покажи мені коліно, мала.
– Я не мала.
– Перепрошую. Але якесь ім’я ти маєш?
– Маю. Я… Цірі.
– Я рада. Підійди ближче, Цірі.
– Нічого зі мною не сталося.
– Я хочу побачити, як виглядає «нічого». Ох, як я і думала. «Нічого» аж занадто нагадує подерті штанці і шкіру, здерту до живого м’яса. Стій спокійно й не бійся.
– Я не боюся… О-о-о-ой!
Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла після закляття. Дівчинка схилилася, оглянула коліно.
– О-о, – сказала. – Вже не болить! І дірки немає… Чи воно – чари?
– Вірно.
– Ти чаклунка?
– І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б воліла, аби називали мене чародійкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати моє ім’я. Трісс. Просто Трісс. Ходімо, Цірі. Знизу на мене чекає кінь, поїдемо разом до Каер Морену.
– Я повинна бігти, – помотала головою Цірі. – Недобре переривати біг, бо тоді в м’язах робиться молоко. Ґеральт говорить…
– Ґеральт у фортеці?
Цірі насупилася, стиснула губи, глипнула на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.
– Добре, – сказала. – Не питатиму. Раз таємниця – то таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу…
Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.
– Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.
– Я усьому раду даю.
– Посунься ближче до луки. – Трісс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. – Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.
Мерин, підштурхнутий п’ятками, пішов кроком по річищу струмка. Вони проїхали ще один яр, видряпались на округле узгір’я. Звідти вже було видно притулений до урвища Каер Морен – частково зруйновану трапецію захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.
Мерин форкнув і смикнув головою, проходячи рів по залишках мосту. Трісс натягнула вуздечку. На неї трухляві черепи й скелети, що лежали на дні рову, не справили ніякого враження. Вона це вже бачила.
– Не люблю цього, – раптом відгукнулася дівчинка. – Це не так, як повинно бути. Померлих треба закопувати в землю. Під курганами. Вірно?
– Вірно, – спокійно підтвердила чародійка. – Я теж так вважаю. Але відьмаки трактують цей цвинтар як… нагадування.
– Нагадування про що?
– На Каер Морен, – Трісс спрямувала коня до потрісканих арок, – напали. Дійшло до кривавої битви, в якій загинули майже всі відьмаки, вціліли тільки ті, кого в ту мить
