Буря Мечів - Джордж Мартін
— Заховався від дощу серед руїн заїзду,— повідомила вона, повернувшись.— Схоже, він у коминку вогонь розпалює.
— От би й нам вогонь розпалити,— мовив Бран.— Я змерз. Внизу, під сходами, є поламані меблі, я бачив. Можна попросити Годора, щоб порубав, і ми зігріємося.
Годору ідея сподобалася.
— Годор,— з надією вигукнув він.
Джоджен похитав головою.
— Вогню без диму не буває. А дим на цій вежі побачать здалеку.
— Якщо буде кому бачити,— заперечила його сестра.
— У селі он чоловік.
— Один-єдиний.
— Й одного може бути досить, щоб виказати Брана ворогам, якщо нарвешся не на ту людину. У нас відучора ще лишилася половина качки. Поїмо й перепочинемо. Зранку чоловік піде у своїх справах, а ми підемо у своїх.
Джоджен домігся свого, як і завжди. Міра розділила качку на чотирьох. Її вона піймала своєю мережею позавчора, сполохавши в болоті. Холодна качка була не така смачна, як хрустка й гаряченька з вогню, та принаймні вдалося втамувати голод. Бран з Мірою розділили грудинку, Джоджен отримав стегенце. Годор проковтнув крильце й ніжку, бурмочучи «Годор» і з кожним відкушеним шматочком облизуючи пальці. Сьогодні була Бранова черга розповідати легенду, тож він вирішив розказати про ще одного Брандона Старка — того, який називався Брандон Корабельник і який поплив ген за Призахідне море.
Коли закінчилась і качка, і оповідь, уже зовсім посутеніло, а дощ не припинявся. Бранові цікаво було, чи далеко забіг Літо й чи вполював він оленя.
Вежу затопив сірий присмерк, який повільно переходив у темряву. Годор засидівся й деякий час ходив по колу, вздовж стін, щоразу зупиняючись зазирнути у виходок, так наче забував, що там. Джоджен стояв під північним балконом, ховаючись у тіні, задивившись на ніч і дощ. Десь на півночі небо прорізала блискавка, на мить освітливши вежу. Годор підстрибнув і перелякано скрикнув. Бран порахував до вісьмох, чекаючи на грім. Коли грім нарешті вдарив, Годор закричав:
— Годор!
«Сподіваюся, Літо не боїться,— подумав Бран. Собаки у вічнозимських псарнях завжди лякалися грози, точно як Годор.— Треба було б вийти подивитися, заспокоїти його...»
Знову спалахнула блискавка, і цього разу гримнуло на рахунок шість.
— Годор! — заверещав Годор.— Годор! Годор!
Він підняв меча, наче зібрався відбиватися від грози.
— Тихо, Годоре,— мовив Джоджен.— Бране, скажи йому, щоб не кричав. Можеш у нього меч відібрати, Міро?
— Спробую.
— Годоре, циць,— сказав Бран.— Тихо. Досить тих дурнуватих «годорів». Сядь.
— Годор? — здоровань доволі слухняно віддав меча Мірі, та на обличчі його читалося збентеження.
Джоджен обернувся назад, визирнув у темряву — і всі почули, як він хапнув ротом повітря.
— Що таке? — спитала Міра.
— У селі люди.
— Той чоловік, якого ми бачили?
— Інші. Озброєні. Я бачив сокиру і списи,— озвався Джоджен зовсім по-хлоп’ячому.— Коли спалахнула блискавка, я бачив, як люди там ходять під деревами.
— Скільки їх?
— Дуже багато. Не порахувати.
— Верхи?
— Ні.
— Годор,— перелякано зронив Годор.— Годор. Годор.
Бран і сам трохи налякався, тільки не хотів перед Мірою показувати.
— А що як вони сюди доберуться?
— Не доберуться,— присіла біля нього дівчина.— Навіщо їм?
— Сховатися,— похмуро сказав Джоджен.— Якщо гроза не кінчиться. Міро, можеш спуститися й двері замкнути?
— Та я їх навіть зачинити не зможу. Дерево зовсім повело. Але людей усе одно ґрати зупинять.
— Може, й не зупинять. Раптом вони замок виламають або завіси. Або пролізуть у душник, як ми зробили.
Небо розітнула блискавка, і Годор захлипав. Тоді над озером прокотився грім.
— ГОДОР! — заревів здоровань, затуливши вуха долонями й дибаючи в темряві по колу.— ГОДОР! ГОДОР! ГОДОР!
— Досить! — у відповідь гаркнув Бран.— Досить «годорів»!
Це не допомогло.
— ГО-О-ОДОР! — стогнав Годор. Міра спробувала його зловити й утішити, та він був занадто сильний. Відштовхнув її, просто плечима стенувши.— ГО-О-ОДО-О-ОР! — заверещав він, коли небо знову протяла блискавка, і навіть Джоджен уже кричав — кричав до Брана й Міри, щоб утихомирили конюшого.
— Тихо! — звелів Бран пронизливим переляканим голосом, марно тягнучись до Годорової ноги, коли той пробігав повз.
Аж тут Годор, спіткнувшись, стулив рота. Повільно похитав головою, опустився на підлогу й там усівся, схрестивши ноги. Коли гримнув грім, конюший, здається, й не почув його. Всі четверо сиділи в темній башті, боячись і дихати.
— Бране, ти що зробив? — прошепотіла Міра.
— Нічого,— похитав головою Бран.— Не знаю.
Але насправді він знав. «Я вселився в нього, як вселяюся в Літо. На якусь мить я став Годором. І це його перелякало».
— На тому боці озера щось відбувається,— сказав Джоджен.— Мені здалося, один з чоловіків указував на вежу.
«Не збираюсь я лякатися». Бран-бо королевич Вічнозимський, син Едарда Старка, він майже дорослий і до того ж варг, а не якесь там мале хлопчисько, як Рикон. От Літо б не боявся.
— Швидше за все, то якісь Амбери,— мовив він.— А може, це з гір спустилися Ноти, або Норі, або Флінти, а може, то навіть брати Нічної варти. Вони ж у чорних плащах, так, Джоджене?
— Поночі всі плащі чорні, ваша високосте. Та й блискавка спалахнула всього на мить, важко сказати, в чому вони там одягнені.
— Якби це були чорні брати,— підозріливо мовила Міра,— вони були б верхи, ні?
Аж тут Бранові дещо спало на думку.
— Це не має значення,— упевнено сказав він.— Вони до нас дістатися не зможуть, навіть якби й захотіли. Бо треба або човна мати, або про гатку знати.
— Гатка! — Міра скуйовдила Бранові чубчика й цьомкнула його в чоло.— Любий королевичу! Він має рацію, Джоджене, про гатку вони знати не можуть. Та навіть якщо й знають, вночі, під дощем, дороги вони точно не знайдуть.
— Але ж ніч закінчиться. Якщо вони тут лишаться до ранку...— Джоджен не договорив. За мить він мовив: — Он вони підкидають дров у багаття, яке розпалив перший.
Небо прошила блискавка, й вежу наповнило світло, зачорнивши сильветки присутніх. Годор гойдався вперед-назад, щось мугикаючи.
І в цю світляну мить Бран відчув страх Літа. Він заплющив два ока, а натомість розплющив третє, і людська шкура сповзла з нього, наче плащ, а сам він полинув геть з вежі...
...й опинився під дощем; живіт був добре натовчений олениною, а сам він ховався в