Буря Мечів - Джордж Мартін
В порожнім замку дощ заграв
останній свій акорд.
Нарешті в Тома закінчилися дощові пісні, й він відклав ліру. Лишився тільки шум зливи, яка стукотіла по лупаковому даху броварні. Добігла кінця гра в кості; Арія, стоячи то на одній нозі, то на другій, слухала, як Меріт жаліється, що кінь у нього загубив підкову.
— Можу підкувати,— зненацька мовив Гендрі.— Я лише підмайстром був, але майстер казав, що в мене руки створені для молотка. Вмію і коня підкувати, і кольчугу підлатати, і вм’ятини на кірасі вирівняти. Певен, що й меча міг би викувати.
— Що ти там кажеш, хлопче? — перепитав Гарвін.
— Я у вас ковалюватиму,— опустився Гендрі на одне коліно перед лордом Бериком,— тільки візьміть мене до себе, мілорде, я вам обов’язково згоджуся. Я робив і знаряддя, і ножі, а одного разу викував непоганого шолома. Коли нас полонили, його забрав один з людей Гори.
Арія закусила губу. «І цей мене хоче покинути».
— Іди ліпше на службу лорду Таллі в Річкорин,— мовив лорд Берик.— Я тобі за роботу платити не зможу.
— А мені зроду ніхто не платив. Мені тільки потрібна кузня, їжа й постіль. І цього досить, мілорде.
— Коваля всюди зустрінуть радо. А вправного зброяра — тим паче. Навіщо тобі лишатися з нами?
Арія бачила, як Гендрі, замислившись, скривив своє дурнувате обличчя.
— У печеристому пагорбі ви там казали про те, що ви служите королю Роберту, що ви — брати, і мені це сподобалося. І ще сподобалося, як ви судили Гончака. Лорд Болтон людей просто вішав або голови їм стинав, і лорд Тайвін з сером Ейморі були такі самі. Тому краще я ковалюватиму для вас.
— У нас тут доволі кольчуг, які давно пора полагодити, мілорде,— нагадав Джек лорду Берику.— Ми їх здебільшого з мерців знімали, і в них полишалися діри в тих місцях, куди прокралася смерть.
— Тобі точно клепки бракує, хлопче,— сказав Лим.— Ми — беззаконники. Низькородний набрід здебільшого, за винятком його милості. І не думай, що все буде, як у Томових дурнуватих пісеньках. Королівен тобі не цілувати, і на турніри в крадених обладунках не виїжджати. Приєднаєшся до нас — зрештою опиниться голова твоя в зашморгу або на палі понад брамою якого-небудь замку.
— Ну, і ваша теж,— озвався Гендрі.
— Так і є,— радісно погодився Джек-Щасливець.— Нас усіх уже зачекалися ворони. Мілорде, хлопець, здається, хоробрий, і нам і справді придадуться його вміння. Беріть його, радить вам Джек.
— І то швидко,— хихикнув Гарвін,— поки гарячка не минулася й малий не отямився.
На вустах лорда Берика майнула слабенька усмішка.
— Мого меча, Торосе.
Цього разу лорд Лискавка клинка не підпалював, а просто легко поклав його Гендрі на плече.
— Гендрі, чи присягаєшся ти перед очима богів і людей захищати тих, хто сам не здатен захиститися, боронити жінок і дітей, слухатися своїх капітанів, свого сюзерена та свого короля, битися мужньо, коли доведеться, й виконувати всі покладені на тебе завдання, хай які вони будуть важкі, скромні чи небезпечні?
— Присягаюся, мілорде.
Лорд Прикордоння переклав меча з правого плеча на ліве й мовив:
— Підведіться, сер Гендрі, лицар печеристого пагорба, і ласкаво просимо до нашого братства.
Від дверей почувся хрипкий грубий сміх.
З прибульця стікав дощ. Попечена рука була обгорнута листям, обмотана бинтами й міцно трималася на грудях на грубій мотузяній перев’язі, а от старі опіки на обличчі чорніли, волого зблискуючи у світлі невеличкого вогнища.
— Ще собі лицарів робиш, Дондаріоне? — прогарчав непроханий гість.— Мав би тебе за це вдруге вбити.
Лорд Берик прохолодно глянув на нього.
— Сподіваюся, ми вас бачимо востаннє, Клігане. Як ви нас знайшли?
— Було неважко. Ви тут стільки надиміли, що у Старгороді видно.
— А що сталося з чатовими, яких я виставив?
— З отими двома сліпцями? — скривив рота Кліган.— Може, я їх обох повбивав. І що ви мені зробите?
Ангай приготував лук. Наконечник зробив те саме.
— Ти аж так хочеш померти, Сандоре? — поцікавився Торос.— Та ти п’яний чи божевільний, щоб припхатися за нами сюди!
— П’яний від дощу? Та ви, сучі діти, не лишили мені золота, щоб вина купити.
Ангай натягнув тятиву.
— Ми — беззаконники. А беззаконники грабують. Так в усіх піснях співається, можете Тома попросити, він вам заграє. Дякую скажіть, що ми вас не вбили.
— Ти ще попробуй, Лучнику. Я в тебе скорше сагайдак відберу й запхну тобі всі твої стріли в твою веснянкувату дупцю.
Ангай націлив лука, та не встиг він спустити стрілу, як лорд Берик підніс руку.
— Навіщо ви сюди прийшли, Клігане?
— Забрати своє.
— Своє золото?
— А що ще? Вже точно не для того, щоб помилуватися твоїм обличчям, Дондаріоне, можу тебе запевнити. Ти тепер потворніший за мене. Ще й розбійний лицар, я бачу.
— Я вам дав розписку за ваше золото,— спокійно відгукнувся лорд Берик.— Зобов’язання відшкодувати все по війні.
— Твоєю розпискою я підтерся. Мені потрібне золото.
— У нас його немає. Поїхало на південь разом із Зеленобородим і Мисливцем — на нього на тому боці Мандера куплять зерно на хліб і на посів.
— Щоб годувати тих, чиї поля ви попалили,— сказав Гендрі.
— Оце така легенда? — розреготався Сандор Кліган.— А я, між іншим, саме це і збирався з тим золотом зробити. Нагодувати цілу купу бридких селюків і їхніх вилупків.
— Брешете! — не втримався Гендрі.
— А хлопчак не забагато розтуляє рота? Чому ви вірите комусь, а не мені? Може, це все через моє обличчя? — Кліган зиркнув на Арію.— Її ти теж у лицарі висвятиш, Дондаріоне? І буде перша восьмирічна лицарка?
— Мені дванадцять,— голосно збрехала Арія,— і якби я захотіла, могла би стати і лицаркою. І вас могла б убити, якби Лим у мене ножа не відібрав.
На саму згадку про це вона аж розсердилася.
— Жалійся Лимові, а не мені. А тоді, підібгавши хвоста, мерщій тікай. Знаєш,