Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Він спішно витер рукавом сорочки очі й повернувся до мене.
– Ми стукали, але...
Батя махнув рукою, мовляв, не вибачайся. Я підійшла до нього і міцно обійняла. Запитувати не поспішала. Він заговорив сам.
– Мати наступного дня, як ви поїхали, взяла Єрошку і подалася з ним у Глоськ, до Фімки. Дорогою відвалилося колесо – гнала коней як божевільна... Єрошка впав на дорогу, що той глиняний горщик. Благо мимо проїжджав Дарин, допоміг Єрошку підняти... Поки те та се, прикрутили колесо, повернулися додому. А тут і Горпина з’явилася... Ох і чихвостила вона і мене, за те що не догледів за дружиною, і Христю, що не послухалася її наказу. Та як догледіти, якщо вона нацькувала дочок, а ті поцупили в мене ключ...
Я охнула.
– А Христя, недовго думаючи, вилила на відьму відро помиїв. Та такими словами сипала, що язик не повернеться повторити... Даремно вона це зробила. Горпина тільки глянула, щось шепнула, і ту скрутило, наче у вузол зав’язало. Ходить тепер як бабця, мукає як телиця і постійно кланяється. Відьма Єрошку оглянула і сказала... – Батя важко зітхнув і проковтнув грудку. – Сказала, що назавжди горбатим залишиться...
Я не стрималася і теж заплакала. Бідний Єрошка! Бідний мій маленький братик!.. За що так богиня долі несправедлива до нього? Але в пам’яті спливли слова Горпини: «Якщо в сім’ї ладу немає, то Рокнесгер розпорядиться по-своєму. На все воля богів. І сперечаються з ними тільки дурні».
Тріснула наша сім’я, немов мішок із квасолею. І покотилися квасолинки врізнобіч. І далі за всіх – Єрошкіна. Як тепер життя його складеться? – одним богам відомо.
– Батьку, а ти сюди надовго? – боязко запитала я.
– На кілька днів. Договори оформлю і повернуся. Потім назад приїду.
– Що? Ти зібрався продавати корчму?!
– Ні, здам Петрусі в оренду. Поки що на рік. А там видно буде. Старші, крім тебе, всі чоловіки. У всіх діти й сім’ї. Я після всього, що сталося, не можу дивитися на Христю. Адже закрив же в хаті! Ні, Дора прийшла і випустила. Та й рада старатися – підхопила хлопця і до Глоску, – він важко зітхнув. – Краще я в Палажки трохи поживу. Та допоможу їй.
Тітка витерла червоне від сліз обличчя.
– Живи, Прошко, скільки тобі треба, стільки й живи. Ти ж не чужа людина. Я тобі й кімнату найсвітлішу дам. Тільки... от що з небожем робити? – вона кинула короткий погляд на Єрошку. – Горпині шлях сюди заборонений. Але чує моє серце, що без неї не впораємося.
– Надішліть їй магоптаха, спитайте поради, – подав голос Герман, який досі мовчав. – Це ж не заборонено?
– І то так, – погодилася тітка.
– Послухайте мене, – пролунав писклявий голос клопа. – Я хоч малий, та не дурний. Я ж сюди прийшов із пантеону богів. Різних доль надивився і різного наслухався. Якщо Рокнесгер зробила так, що ваш син, пане Прохоре, став калікою, значить, у неї на Єрошку свої плани. Ви ж не знаєте, як доля розпорядиться далі? Навіщо ви оплакуєте живого хлопчика, немов він уже однією ногою в могилі?
Я вперше здивувалася мудрості Шафрана. Звикла до того, що він просто втручається в моє життя і дає поради, яких ніхто не просить. Виявляється, навіть фамільяри носять маски.
– Шафран... – тільки й змогла сказати я.
– Так, Руточко, твій маленький фамільяр тільки тільцем слабкий.
Я готова була розцілувати його!
– Тямуща в тебе комашка, донечко, – уперше, хоч і сумно, але усміхнувся батя. – Бережи його!
Тітка уважно на мене глянула.
– Щоб тебе... Я одразу й не зрозуміла... Руто, а тепер що з волоссям?
Батя теж із цікавістю роздивлявся мене. За горем теж не помітив. Я й не чекала бурхливої реакції – не до мене йому.
– Наслідки ельфійського шампуню, – відповів замість мене Гера. – Якщо вірити етикетці, то, щойно волосся почне відростати, це все мине.
Тітка тихенько вилаялася, а батько скрушно похитав головою. Єрошка завозився і застогнав. Я кинулася до нього і присіла поруч із лавкою навпочіпки.
– Руто, – розплющив очі братик, – ти тут.
– Тут, мій хороший.
І взяла його за руку. Вона була холодною. Я піднесла її до губ і дмухнула, зігріваючи пальчики. Брат вимучено усміхнувся.
– Мені не холодно.
– А я просто шепочу заклинання, щоб ти швидше одужав.
– Ти хороша, – його погляд спрямувався вбік. – Я знаю, що зі мною буде, – одними губами прошепотів братик. – У мене буде горб... як у нашого коваля Грінди.
Я згадала горбатого гнома-коваля з Курчавого. Але це не заважало йому працювати в кузні й навчати підмайстрів. Грінда був надзвичайної сили, подейкували, що йому дістався прадідів артефакт, який підтримував у ньому запас магії. Приїжджі торговці кривили губи, побачивши горбаня, але коли той викладав перед ними свій товар, то міняли лукаві посмішки на шанобливі погляди. Лицеміри! Скільки житимуть люди та інші раси, стільки зустрічатимуть за одягом і зовнішністю.
– Руто, я теж буду такий самий сильний, як Грінда?