Елізіум - Наталя Чибісова

Крик. Ворона. Поклик. Голос зве. Чужий. Де вона? Стара частина міста. Як вона опинилася тут? Адже йшла додому. Це зовсім в інший бік. Додому? Хіба вона має дім?

Поклик.

Дім мертвих. Це десь тут. Голос кликав. Вона не могла опиратися.

Ворота. Десь тут. Дорога. Церква. Зовсім поряд.

Інші ворота.

Напис. «Мир тобі». Нікого. Могили. Будинок мертвих. Нагробки. Ангели, скрізь ангели. Над кожним. Пальці ковзають по мармуру. Імена. Дати. Квіти. Дім. Мають дім. Вічний. Щасливі. Вона не матиме. Навіщо вони жили, куди йшли, щоб прийти сюди?

Підходила до кожної могили. Камені. Скам’яніле життя.

Навіщо ви жили?

Мовчання.

Очі ангелів.

Навіщо ви жили?

Очі демонів.

Кров.

Про що плачете?

Криваві лінії на обличчях.

Надгробків.

Каміння.

Ні.

Рух.

Пір’я.

Тремтіння пальців.

Статуї почали злітати, їхні величезні крила піднімалися до неба й снігом падали на землю.

Запах зів’ялих квітів, що перетворюються на попіл.

Шепіт.

Знайди їх.

Біжи.

Від них.

Куди?

Знайди їх.

Лізо.

Біжи.

Від них не втекти.

Доріжки.

Сходяться в центрі. Початок — де кінець.

Вхід — де вихід.

Сховатися.

Урятуй їх.

Доріжки.

Де захід?

Я не можу.

Де схід?

Я нічого не значу.

Де південь?

Я не здатна.

Де північ?

Ні.

Не так.

Ворота зачинено.

Знову біг.

Крила.

Хльостають по обличчю.

Крила.

Впала на землю й поповзла.

Руки

терзають її.

Розривають

на тисячі шматків.

Хто я?

Залиште мене

У спокої.

Лізо.

Знайди їх.

Урятуй їх.

Пізно.

Ворота.

Це не ті ворота.

Це не важливо.

Сховатися.

Склеп.

Двері зачинилися.

Темрява.

Нарешті перевела дух. Тиша. Черево. Човен. Обтрусила обличчя й одяг.

Поклик.

Знову.

Крик ворона.

Малесенький вогник спалахнув у глибині темряви.

Світло.

Почало танцювати по стінах, оголюючи написи.

Імена.

Тисячі імен.

Наче кислотою, пропалюють пам’ять.

По стінах стікають тонесенькі цівки крові, замальовують імена, перекреслюють їх. Вона не встигала запам’ятовувати, імена ту ж мить зникали з пам’яті, залишаючи лише червоні пасмуги в’язкої субстанції.

І раптом в осередді переплетінь ліній і букв побачила його. Він гукав її з глибин нелюдської природи. Ворон кликав її. Вона знала — він єдиний може відкрити ворота й випустити її.

І вона пообіцяла йому…

Розплющила очі. Темне небо осені висіло над нею. Де вона? Встала й роззирнулася. Вона у дворі свого будинку. Спробувала пригадати, як втрапила додому, але пам’ять вперто відмовлялася видати інформацію. Жахіття минуло, от і добре. Стала підніматися сходами нагору.

На останній сходинці, майже перед її квартирою, — чоловік. Подумала, за нею пришли завчасно. Стрепенулася.

Чоловік озвався, й вона впізнала Роберта. Спробувала втекти, проте він різко встав і схопив її руку. Потягнув до себе, міцно обійняв. У неї потекли сльози. Став незграбно витирати їх — спершу долонею, потім рукавом куртки.

— Чому відразу не розповіла? — стиха спитав, коли вони палили, вмостившись на сходах.

Спробувала всміхнутися:

— Мала балакуха побоялася прийти?

Роберт посміхнувся з Лізиної здогадливості:

— Просив «малу балакуху» залишитися вдома, хоча маєш рацію, вона не горіла бажанням іти зі мною. Так і сказала: «Ліза тепер мене вб’є».

— Нічого з нею не трапиться, може, навіть грамоту подаруємо на знак подяки, мені б сил забракло зізнатися тобі. Ти ж розумієш, твоє запитання позбавлене глузду. Пізніше подзвонимо їй. До речі, ти мене здивував.

— Чим це?

— Ти, виявляється, сміливий.

Він перепитав:

— Про що це ти?

— Мері тобі не казала? Вона така ж, як і я…

— Казала.

— Також смілива. Це ж треба. Не злякалася. Підсумуємо. Зграя проклятих вполювала у свої тенета наївного хлопця, збила з пантелику, зачарувала й збирається лихе з ним вчинити. Ця історія тобі нічого не нагадує? Ну я, біс із ним, мені особливо втрачати нічого, в найгіршому разі світській владі віддадуть, хай йому чорт, зрештою, один кінець, а собі вона нащо життя вкорочує? Її ж під Трибунал…