Елізіум - Наталя Чибісова

Мугикаючи під носа, Роберт готував каву собі та Лізі, яка відсипалася після «вчорашнього». Він лаштувався приготувати сніданок, але холодильник зустрів його пусткою — звідти самотньо визирала напівпорожня пляшка віскі. Роберт відсьорбнув з неї й замислився. Назрівала криза. Кишки грали марша, голод щосили стукав уламком залізної труби по стінках шлунку. Вийти до магазину теж не міг — речі, дбайливо запрані Лізою, плавали в балії. «Дивна панночка, — почухав потилицю Роберт. — Чим вона харчується?» Тепер він розумів, як їй вдається зберігати стрункість. Із такими думками пішов будити Лізу. Жалю до її безневинного сну більше не відчував. Ліза прокинулася одразу. Вчорашній вечір пам’ятала досить добре, тож Роберту не довелося, як він побоювався, довго пояснювати їй, хто він і що робить у неї вдома. Вона жадібно випила каву й вилізла з ліжка. Почувалася паскудно, проте не минуло й півгодини, як Роберт красувався в новому одязі, а стіл був щедро заставлений наїдками. Роберт тріумфував і, вминаючи сніданок, з великим здивуванням дивився на Лізу, в якої вперше за довгий час з’явився апетит.

— Нічогенька квартирка, ледь не заблукав! Стелі височезні. Краса! — не стримав захоплення Роберт.

— Дідова. Ми з батьком живемо у ній лише кілька років. Хоча я тут народилася.

— А батько у нас хто? — посміхнувся Роберт.

— Професор, викладає історію в університеті.

— Не схожа ти на професорську доньку. Там, у вітальні, його портрет?

— Так. Правда, хороша людина?

— Солідний. А ти, звісно ж, у татковому закладі навчаєшся? — запитав Роберт.

Ліза розгубилася:

— Ні, не навчаюся там.

— Школу не закінчила?

Ліза розсміялася:

— Зовсім хибнувся розумом? Школу я давно закінчила.

— Давно, це років зо два тому? Не більше! Коли тебе вперше побачив, узагалі подумав, що ти — п’ятнадцятилітня.

— Я вже могла закінчити університет. Але тато не хоче мене туди віддавати. Вважає, ні до чого це мені. Сам вчить. Склав спеціальну програму. Та тепер це вже позбавлене жодного сенсу.

— Маєте стільки книг. Певно, твій батько розумний.

— Не скаржуся. Він добрий, це важливіше. А твої? — запитала Ліза.

— Ну, ти бачила наше господарство. Готель колись успадкую. Отже, я завидний наречений. Навіть для професорської доньки.

Ліза розсміялася.

У двері подзвонили. Ліза стрепенулася, аж снігом сипонуло за шкіру, кілька секунд не могла поворухнутися. Нарешті змусила себе встати й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Мері. Вона одразу повисла на Лізиній шиї, стала судомно обіймати. Перериваючи потік фраз, готових залишити аеродром, Ліза затулила Мері рота і, приклавши палець до вуст, потягла на кухню. Там подружка миттю витріщилася на Роберта, адже сподівалася побачити будь-що, тільки не істоту чоловічої статі. Розуміючи, про що вона може подумати, Ліза відразу відрекомендувала їй Роберта як друга. Переляк нарешті минув, і Мері приєдналася до компанії.

Знадобилося зовсім трохи часу та вина, щоб Мері втратила й без того непритаманну їй тактовність. Не отримавши відповіді на кілька навідних запитань, вона поцікавилася напрямки:

— І давненько, добродію, ти тут ночуєш?

— Ти це питаєш на правах законного чоловіка? — відплатив той.

— Законної дружини, — уточнила Мері абсолютно невинним тоном, і Лізі здалося, що зараз вона встромить Робертові в горло ікла, які Ліза до сьогодні у неї не помічала.

— Ліз, де ти з цим покидьком познайомилася? На якому смітнику його підібрала?

Мері не сподівалася, що Ліза стрепенеться, а Роберт нервово глитне. Обоє тієї миті нагадували злодіїв, яких заскочили на якомусь гріхові.

— У театрі, — бовкнула Ліза перше, що спало на думку.

— У цирку, — не встиг зупинитися Роберт.

Очі Мері наповнилися забобонним жахом. У них віддзеркалювалося розуміння, образа, зневага, й усього цього було так багато, й воно так перемішалося, що Лізі стало зле.

— Ти ходила, — прошепотіла вона.

Ліза розлютилася:

— Просила ж не читати думок!

— Лізо, вона здогадалася, — спробував уникнути сварки Роберт.

— Здогадалася? Клепки в неї не вистачить здогадатися. Ні на що більше не годна, а цей фокус засвоїла чудово. Це — найлегше, — тут Ліза замовкла, зрозумівши, що розмова набуває небажаних відтінків.

— Та ми так незграбно вибріхувалися, тільки дурень не здогадався б, — спробувала порятувати ситуацію.

На щастя, Роберт не взявся аналізувати її слова, а спробував розрядити атмосферу, наливши в келихи вина.

— Дивилися ми не спектакль, ну, не зовсім спектакль. Нічого такого. Дарма так реагуєш. Певно, цікавість гризе, а піти подивитися сили забракло, от і лютуєшся. Наступного разу тебе з собою візьмемо.

— Наступного разу? — не повірила собі Мері. — Ти збираєшся це продовжувати?

— Так, — разом відповіли Ліза та Роберт.

— Ти дитина, — посміхнувся Роберт, — тобі ще рано на таке дивитися.

— Дитина? А спитай у цієї… що її спонукає це робити, спитай у неї. Вона не розповідала?

Ліза підняла на Мері очі:

— Мері, люба, стули писок, бо я тобі його так стулю, ти мене знаєш…

Мері зблідла й стрепенулася.

— Ви дивитеся, як убивають людей, ти така сама, як вони, — Мері стала плакати гірко й невтішно, як зазвичай у таких ситуаціях.

Роберт кинувся її заспокоювати:

— Мері, вони не люди. Ми ж убиваємо оскаженілого вовка, коли кидається на людину. Це — самооборона. Мусять