Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін
У твердій породі скелі вітри та дощі видовбали нерівні, криві сходинки. Вони вели на вузький голий карниз, що був вкритий по краю щетинистою травичкою та вузлуватими кущиками терну. На карнизі стирчав кострубатий стовбур з парою товстих, пригнутих донизу сучків — наче сутулий старець вийшов погрітися на ранньому сонечку.
— Підемо туди, — нетерпляче закричав Меррі. — Там і подихаємо досхочу, і роздивимось!
Не для гобітських ніг створювалися ті сходинки; зайняті важким сходженням, друзі навіть не замислювалися, яким дивом рани й подряпини загоїлись так швидко і звідки взялися сили. Діставшись карниза, вони віддихалися й стали роздивлятися навкруги. Виявилося, що пройдено лише яких-небудь три-чотири милі; межу лісу й степу було добре видно, і звідти вітер зносив у бік Фангорну рвані клуби чорного диму.
— Вітер помінявся, — зауважив Меррі. — Знову дме зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?
— Отже, ця погодка ненадовго, — відповів Пін. — Знову все потьмяніє… А жаль — ці хащі під сонечком мають зовсім інший вигляд. Я б сказав, вони мені навіть подобаються!
— Йому подобається Ліс! Чудово! Дуже люб'язно з твого боку, — промовив раптом чийсь лункий голос. — Ану ж бо оберніться, дайте мені побачити ваші обличчя. Не можу стверджувати, щоб ви мені особливо подобалися, але ж не можна судити поспіхом. Обертайтеся, ну ж бо!
Широкі долоні опустилися на спини гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім піднесли у повітря.
Гобіти опинилися в руках у небаченого створіння. Росту в ньому було не менше десяти ліктів, довга голова без будь-якого переходу з'єднувалася з міцним тулубом. Важко було зрозуміти, чи він одягнутий у плащ з сіро-зеленої, схожої на кору тканини, чи це його власна шкіра. Сильні руки нижче плечей гладенькі, бурого кольору; на ступнях по сім довгих пальців. Низ обличчя ховала сива борода, довга, густа, кущиста; окремі волосинки, вгорі [53] завтовшки з тонку гілочку, донизу розходилися мохнатими волоконцями. Але найбільше вразили гобітів очі велетня. Карі, із зеленими цяточками, вони дивилися уважно й велично. «Наче бездонний колодязь, — намагався згодом пояснити Пін, — повний давніх спогадів і повільних роздумів, а згори — відбиток нинішнього дня, як сонце віддзеркалюється на поверхні колодязя». Наче дивовижна рослина, що спала чи заглибилась у свої думки від коріння до кінчиків листя і раптом прокинулася, й дивилася на них так само зосереджено, як з давніх часів зосереджувалася на власних відчуттях.
— Гм-гм, — промовив голос, такий низький, наче йшов з дерев'яної труби. — Дивно, дуже дивно. Не будемо судити поспіхом, таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… Ваші голосочки мені до душі, цілком приємні голосочки… Щось вони мені нагадують, тільки що? Забув… Та якби я вас спочатку побачив, обов'язково розтоптав би. Прийняв би за нову, дрібну породу орків, а потім досадував на помилку… Дивні якісь істоти. І корінці дивні, і гілочки…
Пін, хоча й був приголомшений, уже отямився від страху. Тепер його розбирала цікавість.
— Будь ласка, поясни нам, — сказав він обережно, — хто ти й що ти?
Очі велетня стомлено пригасли.
— Гм-гм. Я — ент, у всякому разі, так мене називають. Перший з ентів, мабуть, так по-вашому точніше. Одні звуть мене Фангорном, інші — Древесом. І ви мене можете так звати: Древес.
— Ент? — запитав Меррі. — А що це значить? Як ти сам себе називаєш?
— Хо-хо, — пхикнув Древес. — Хо-хо! Довго довелося б тобі слухати! Куди ти поспішаєш? І взагалі, це мені слід питати, а вам — відповідати. Ви забрели до моїх володінь. Хто ви такі? Мені ніяк не вдається віднести вас до якогось відомого племені. Здається, про вас нічого немає в тих переліках, які я заучував у молоді роки. Давненько те було… Може, з того часу складено нові списки? Ну ж бо, спробую пригадати…
Слід пам'ятати усяке створіння!
По-перше — чотири вільних народи…
Найстарші — діти ельфів прадавніх,
Гноми підгірні, в ремеслах умілі,
Енти, ровесники гір земнородні;
Люди, що смертні, господарі коням…
Гм-гм-гм.
Вправні бобри, легконогі косулі,
Ласі ведмеді та вепри битливі,
Вовк ненаситний, заєць лякливий…
Гм-гм-гм.
Буйвол на паші, орел в піднебессі…
Білка метка і шляхетні олені;
Лебеді білі, гадюки холодні…
Гм-гм, а далі? Тра-та-та та-там… та-там… дуже довгий список. І жодне описання вам не підходить!
— Дуже навіть дивно, — сказав Меррі. — Нас ніде в старовинних літописах не згадують. Але ж ми, гобіти, теж не перше століття на світі живемо!
— Може, доцільно додати до старого списку нові рядки? — запропонував Пін. — «Гобіти-крихітки в нірках затишних». Додай нас до чотирьох вільних народів, одразу після людей-Здоровил, і все буде гаразд.
— Гм! Слушна думка, цілком слушна, — сказав Древес. — Це вирішить проблему. Отже, ви риєте нори? Дуже, дуже розумно. А хто назвав вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Адже старі слова всі йдуть з мови ельфів, оскільки перші навчилися говорити…
— Ніхто нас не називав, ми самі так назвалися, — сказав Пін.
— Гм-гм! Ну-ну… Не поспішайте, будь ласка. Самі себе називаєте гобітами… Не слід у цьому так необачно зізнаватися. Якщо ви будете такі необережні й надалі, можете проговоритися й видати свої справжні імена.
— А ми їх і не приховуємо, — заперечив Меррі. — Охоче готовий відрекомендуватися. Я — Брендізайк, Меріадок Брендізайк, але можна просто Меррі.
— А я — Тук, Перегрій Тук, можна просто — Пін.
— Гм-гм, ну які ж ви поспішні, - сказав Древес. — Мені приємна ваша довіра, але не можна ж говорити зовсім відверто, не познайомившись ближче! Енти, якщо хочете знати, всякі бувають. Є навіть істоти, що на вигляд нагадують ентів, але зовсім не енти… Ну, коли ви не заперечуєте, [55] буду вас називати Меррі й Пін. Приємні імена. Але свого справжнього імені я вам все ж таки не назву. У всякому разі, зараз, — таємничий зелений вогник заграв у його очах, він примружився жартома й багатозначно. — По-перше, воно занадто довге для вас, моє ім'я, адже воно зростало із часом, а живу я дуже, дуже довго, так що це вже не ім'я, а ціла історія… Нашим наріччям, старою мовою ентів, як ви могли б її назвати, ім'я завжди описує життя того, хто його
