Володар Туману - Карлос Руїс Сафон

— Почну я, — запропонував він.

Алісія з Роландом згодилися. Віктор Крей дав знак починати.

* * *

Впродовж наступних півгодини Макс, не зупиняючись, розповідав усе, що пам’ятав, а старий уважно дивився на нього, й на лиці його не відбивалися ні недовіра, ні очікуваний Максом подив.

Коли хлопець закінчив свою оповідь, Віктор Крей дістав і ретельно набив люльку.

— Непогано, — пробурмотів він. — Непогано…

Доглядач маяка запалив люльку, й хмарка пахучого солодкуватого диму огорнула приміщення. Віктор Крей повільно затягнувся, смакуючи дрібного млива тютюн, і зручно вмостився в кріслі. Потім, дивлячись в очі приятелів, заговорив…

* * *

— Восени мені виповниться сімдесят два роки, і хоча я втішаюся думкою, що не виглядаю на такий вік, проте відчуваю кожен прожитий рік, наче важку кам’яну брилу на своїх плечах. З віком починаєш бачити деякі речі. Приміром, тепер я знаю, що життя людини ділиться здебільшого на три етапи. На першому людина й гадки не має, що колись постаріє, ні що час плине, і від першого свого дня, коли ми народжуємося, ми прямуємо до єдиного кінця. Коли минає перша молодість, починається другий етап: людина вже усвідомлює крихкість власного життя, і те, що попервах є звичайним занепокоєнням, росте в людині, перетворюючись на море сумнівів і непевностей, що супроводять її вже до скону. Нарешті під кінець життя починається третій етап примирення з дійсністю, а відтак покірливого чекання. Впродовж життя я знав багатьох людей, які затрималися на одному з цих етапів і ніколи його не подолали. Це жахливо.

Віктор Крей пересвідчився, що всі троє мовчки уважно дивляться на нього, але їхні очі, здавалося, запитували, про що це він говорить. Зробивши ще одну затяжку, старий усміхнувся.

— Це путь, яку кожен із нас повинен навчитися проходити на самоті, благаючи Господа, щоб той допоміг йому не збитися на манівці раніше, ніж він дістанеться кінця. Якби всі ми були здатні зрозуміти на самому початку життя те, що видається таким простим, цей світ уникнув би багатьох знегод і нещасть. А проте — і в цьому полягає один із найбільших парадоксів усесвіту — ця благодать дається нам лише тоді, коли вже запізно. Кінець уроку.

Ви запитаєте, для чого я пояснюю вам усе це. Що ж, я вам скажу. Іноді, один раз на мільйон випадків, хтось іще зовсім юний усвідомлює, що життя — це путь без вороття, й вирішує, що з ним таке не пройде. Це наче в грі, яка тобі не подобається, і ти вирішуєш вдатися до шахрайства. Здебільшого тебе викривають, і на тому шахрування закінчується. Але часом шахраєві щастить. І коли замість кісток або карт на кону життя та смерть, такий шахрай стає дуже небезпечним.

Багато років тому, коли мені було стільки літ, як вам зараз, життя звело мене з одним із найбільших шахраїв, що топтали землю. Я так ніколи й не взнав його справжнього імені. В бідній околиці, де я жив, усі хлопці звали його Каїном. А дехто називав його Володарем Туману, бо подейкували, буцімто він завжди з’являвся з густого туману, що огортав нічні завулки, а вдосвіта знову зникав у ньому.

Каїн був гарним на лице молодиком, але ніхто не знав, хто він і звідки. Щовечора в якомусь із околичних завулків Каїн збирав одягнених у дрантя, брудних, замащених заводською кіптявою хлопців і пропонував їм угоду. Кожен міг висловити якесь бажання, і Каїн його виконував. А натомість він вимагав лише одного: беззастережної покори. Одного вечора Ангус, мій найкращий приятель, привів мене туди, де Каїн зустрічався з місцевими хлопцями. Цей Каїн був убраний так, наче щойно вийшов з театру, і весь час посміхався. Його очі, здавалося, мінилися в пітьмі, говорив він поважно й неквапно. Хлопці казали, буцімто Каїн чаклун. Я не вірив жодному слову з усіх тих легенд, що поширювалися про нього, й налаштувався був того вечора поглузувати з удаваного чаклуна. Однак, пригадую, в його присутності будь-який натяк на кпини миттю вивітрювався. Щойно я його побачив, одразу відчув страх і, певна річ, не вимовив ані слова. Того вечора чимало хлопців з нашої вулиці звірили Каїнові свої бажання. Коли всі висловилися, Каїн втупив холодні очі туди, де стояли ми з Ангусом. Він запитав, чи маємо якісь бажання ми. Мені відібрало мову, а Ангус, на мій подив, заговорив. Його батько того дня втратив роботу. Ливарний завод, на якому працювала більшість дорослих чоловіків із нашої околиці, звільняв працівників, замінюючи їх на автомати, які могли працювати довше й до того ж не розтуляли рота. Першими на вулиці мали опинитися найзатятіші з-поміж робітників сперечальники. Ангусів батько мав у цій лотереї безпрограшний шанс на виліт.

З того самого дня поставити на ноги Ангуса та п’ятьох його братів і сестер, які тулилися в жалюгідній халупі з відсирілої цегли, стало непосильною задачею. Ангус ледь чутно пробурмотів Каїнові своє прохання: нехай батька поновлять на роботі. Каїн згодився і, як мені й розповідали, знову розчинився в тумані. Наступного дня Ангусового батька несподівано покликали на завод. Каїн дотримав свого слова.

За два тижні ми поверталися з Ангусом увечері додому з мандрівного ярмаркового балагана, що отаборився на околиці міста. Щоб не надто спізнюватися, ми вирішили скоротити дорогу і пішли вздовж старої покинутої залізничної колії. Ми простували цією злощасною місциною при світлі місяця, коли раптом завважили, що з туману виринула постать, загорнута в плащ, на якому вимальовувалася обведена колом золота шестикутна зірка, і рушила просто на нас. То був Володар Туману. Ми так і заклякли на місці. Каїн підійшов до нас, як завжди усміхнений, і звернувся до Ангуса. Мовляв, час платити за послугу. Переляканий Ангус згодився. Каїн сказав, що прохання в нього просте, йдеться про звичайне зведення рахунків. У ті часи найзаможнішою людиною в нашій околиці, єдиним справжнім багатієм був такий собі Сколімоський, торговець-поляк, котрий тримав крамницю, де продавалися харчі та одіж і де скуплялися всі тамтешні мешканці. Ангус повинен був підпалити крамницю Сколімоського. Зробити це треба було наступної ночі. Ангус хотів був запротестувати, але слова застрягли у нього в горлянці. В очах Каїна світилося щось таке, що було зрозуміло: він не згодиться ні на що, крім беззастережної покори. Чаклун зник так само, як і з’явився.

Ми чимдуж побігли, і коли я залишив Ангуса біля дверей його дому, в очах приятеля був такий жах, що в мене стислося серце. Наступного дня я шукав його скрізь, але Ангуса не