Волонтер - Дмитро Білий

…Спочатку відчув різкий біль, що розколював мій череп навпіл, потім пітьма поступово розсіялася. Спробував підняти руку й піднести її до очей. На превелику силу мені це вдалося. У всьому тілі почував неймовірну важкість, начебто воно було придавлене страшним тягарем. Дуже повільно, долаючи біль, я почав відчувати простір навколо себе. Швидше за все, це був дерев’яний сарай. Я сидів на брудній циновці, тулячись спиною до стіни. Через невелике віконце пробивалися сонячні промені. Поступово очі звикли до напівтемряви, хоча дивитися заважала запечена кров на обличчі. Спробував піднятися, але навіть не зміг поворухнути онімілими ногами. Узагалі їх не відчував. Спробував дотягтися до ніг рукою, але долоня натрапила на масивний дерев’яний брус. Виявилося, що ноги були закуті в колодки. Подібні бачив колись на малюнках у книгах з історії Середньовіччя.

«Ну, от ти й добрався до Темних віків,» — спробував я посміхнутися, згадавши свою першу розмову з Раухом у потязі.

Придивившись, я побачив фігуру, що нерухомо сиділа навпроти мене й теж була закута в колодки.

— Раух? — тихо запитав я і у відповідь почув спокійний голос:

— Здається, осавуле, ми досягли завершального етапу наших мандрівок.

— А де інші? — тривога за Ольгу й наших ординарців здавила моє серце.

— Вони живі, осавуле, поки живі, — голос Рауха здавався байдужим.

— Що сталося, ротмістре?

Почувся тихий сміх, від якого кров застигла в жилах.

— Це все через мене, — раптово перервавши сміх, сказав з розпачем Володимир.

— Про що ви? — здивовано промовив я.

— Вам не поталанило, осавуле, нікому не таланить з моїх друзів.

— Годі вам, ротмістре, не кращий час для покаяння.

— Як знати…

— Хто такий Дагоєв? — несподівано для самого себе запитав я.

Якийсь час стояла тиша. Нарешті Раух заговорив:

— Хотілося б вірити, що все це всього лише страхіття, що прийшло з божевільного сну. На жаль, у цей жах виявилися втягненими багато людей. А почалося це років двадцять тому. Відразу після японської війни я служив у гарнізоні, що дислокувався в Хабаровську. Я і до війни цікавився деякими окультними питаннями, а після війни, та ще після Ляоляна… ну, ви самі розумієте…

Я замислився. Війна завжди ставить людину перед вибором — думати про те, що значить убивати й залишатися живим чи не думати ні про що взагалі.

— Отож, — я знову почув тихий голос ротмістра. — Коли довідався, що в Харбіні організувався гурток людей, що цікавляться окультними вченнями, я став його членом. Такі осередки тоді виникали по всій імперії, там, де опинялося більше трьох людей, достатньо мислячих, щоб шукати джерела агонії Імперії. До речі, одним з активних учасників гуртка був і герой минулої війни, ваш земляк, барон фон Унгерн. Головою нашої групи був такий собі цивільний Олександр Дагоєв. Відкіля він з’явився незрозуміло. Він поєднував у собі риси столичного літератора-ілюзіоніста, що начитався популярних брошурок Бадмаєва, тибетця, лікаря імператорського будинку, і… — Раух на мить задумався, підбираючи правильне визначення, — і демона, що зумів оволодіти нашими свідомістю й помислами. Не знаю чому, але Дагоєв виділив мене серед усіх інших і одного разу натякнув, що має стародавній китайський текст, який дозволяє йому одержати необмежену владу. Через якийсь час я зрозумів, що Дагоєв прагне спрямувати нашу зацікавленість від простого вивчення східних філософських систем до кривавих практик східної чорної магії. Йому просто необхідні були люди, яким відомі смерть і убивство. Йому була необхідна наша енергія й наше прагнення пізнати таємницю життя і смерті. Коли я зрозумів, що ми просто матеріал для дослідів Дагоєва, то перестав відвідувати гурток. Як він називався? Так — «Братерство Діамантової Дхарми». Через кілька місяців після того, як я залишив гурток, товариство було закрите, говорили про якісь загадкові чи ледве не ритуальні вбивства. Але це вже була справа поліції. Дагоєв зник з Хабаровська, когось посадили під домашній арешт, піднявся галас у газетах. Потім я перевівся в інший полк, що дислокувався в Благовєщенську, і начебто забув про цю сторінку свого життя… Послухайте, осавуле, а ви ніколи не думали про те, що деякі, здавалося б, скороминущі події у нашому житті визначають долю?

Я замислився, хоча біль у ногах заважав мені зосередитися.

— Іноді нашу долю можуть визначати і книги, які ми читаємо.

Раух засміявся.

— А іноді люди, яких ми зустрічаємо… Потім я знову зустрів Дагоєва.

— Під час відступу Оренбурзької армії? — запитав я. Володимир якийсь час мовчав. Потім продовжив:

— Так, тоді він запропонував мені вибір — або його люди виріжуть мій загін, який я намагався врятувати, або я візьму разом з ним участь у якомусь божевільному обряді, пов’язаному зі східною чорною магією. Як тільки настала ніч, ми виїхали на невеликий схил. Горіли смолоскипи, і я чув розмірений стукіт барабана. На схилі стояли в ряд на колінах близько трьох десятків людей — китайці, монголи, європейці. Вони молилися, кожен по-своєму. Дагоєв сказав, що я маю всіх їх принести в жертву маньчжурському дияволу. Життя тридцяти незнайомих мені людей в обмін на тридцять життів інших людей, яких я колись заприсягся врятувати за будь-яку ціну. Але я не міг передбачати саме таку ціну! Я злякався своїх сумнівів, хоча розумів, що насамперед убиваю свою душу. Вочевидь, Дагоєв саме цього й домагався. Я взяв меч, якийсь дивний, швидше за все ритуальної форми, і встав за спиною крайнього з приречених. Дагоєв стояв біля багаття і протяжно читав якийсь текст, здається, на північно-китайському діалекті.

«Час!» — закричав Дагоєв. Я махнув мечем і почав рубати потилиці людей, що стояли на колінах. Монгол, який ішов поруч зі мною, збирав у велику срібну таріль кров із розрубаних голів. Інший, здається, китаєць, після кожних трьох убитих брав у мене меч і нагострював його шліфувальним бруском. Азіати вмирали мовчки, європейці кричали і проклинали мене. Я чув російські, англійські, французькі, чеські прокльони. Але найстрашнішим було те, що