Волонтер - Дмитро Білий

Револьвер системи наган — машина гарна, та тільки патрони швидко закінчуються. Я клацнув барабаном і почав гарячково ритися в кишенях, сподіваючись знайти хоча б кілька набоїв.

Багуляк закричав:

— Амба! Набої скінчилися!

У темряві почувся голос Рауха:

— У кого скільки залишилося? — прохрипів він.

— Три! — відповів Ван.

Я нарешті намацав трохи патронів у нагрудній кишені френча.

— Штуки чотири, — сказав я, заряджаючи барабан.

— І в мене два, — голос ротмістра пролунав разом з клацанням затвора маузера.

Мені здалося, що у фанзі навпроти сковзнула тінь. Я підкинув наган і вистрілив — почувся чийсь здавлений лемент.

— Не стріляти! — крикнув ротмістр.

— А що робити? — почувся розгублений голос Багуляка. Я відчепив свою шашку і, не оглядаючись, кинув її товаришові.

Знову запанувала ненависна тиша. І тільки вітер здіймав клуби пилу й десь віддалік чулося іржання коней, що рятувалися втечею. Я оглянув наш прихисток. Втиснувшись у кут, затуливши обличчя руками, сиділа Ольга, її губи щось нечутно шепотіли. Ван стояв спиною до мене, висунувши карабін у протилежне вікно, Багуляк задумливо поглядав то на клинок шашки, то на проріз дверей. Раух стояв поруч зі мною, приклавши маузер дерев’яною кобурою-прикладом до плеча. У зубах у нього блиснула латунь патрона.

Я перехопив рукоять нагана двома долонями, до різі в очах вдивляючись у будинки, що стояли навпроти.

— Не стріляйте! — почув я голос, що доносився звідкись із боку протилежного провулка.

Ми завмерли. Із-за будинку навпроти вийшла людина, тримаючи в руці якийсь круглий предмет. Я очікував побачити кого завгодно — китайського червоного офіцера, маньчжурського бандита, навіть комісара в будьонівці й лискучій шкірянці — але не цю дивну фігуру. На середину майдану повільно, але без ознак страху вийшов чоловік, одягнений у чорний піджак і вигладжені штани, щоправда, заправлені у високі м’які монгольські чоботи.

— Не стріляйте, — повторив він, піднявши над головою круглий предмет.

Я жахнувся, зрозумівши, що круглим предметом була людська голова. З неї на білу сорочку чоловіка хльостала кров, але він не звертав на це ніякої уваги. Розмахнувшись, він жбурнув голову в напрямку до нас. Та з глухим стукотом покотилася по землі. Я відчув крижаний холод — це була голова лейтенанта Імамури.

Я почув, як Раух повільно звів курок. Погляд ротмістра був прикутий до парламентера.

— Не стріляйте! — знову крикнув той. Одночасно з цим лементом Раух вистрілив. Я теж кілька разів натиснув на курок. Затріщали постріли. Порив вітру підняв на місці парламентера хмару пилу. Ще кілька разів клацнув спусковим гачком, але барабан револьвера був порожній — і в ту ж мить град куль прошив наш притулок. Я кинувся до Ольги, обхопив її, і ми впали на підлогу. Чув, як кулі проштрикують стіни будинку, на спину мені сипався сухий пил з потрощених пострілами дощок. Мені здавалося, що фанза от-от розвалиться від цього свинцевого шквалу. Ольга тремтіла.

Знову настала тиша. Через хвилину почувся сміх, від якого в мене мороз пройшов по шкірі, і я знову побачив того ж самого чоловіка — він знову виходив на середину майдану.

— Не стріляйте! — здавлюючи сміх, повторив він. Раптом Раух висмикнув порожню обойму з маузера й миттєво вставив у неї останній патрон, який тримав у зубах.

Він відскочив від вікна й підняв маузер. Погляд ротмістра, божевільний погляд останнього розпачу, метався між фігурою людини у вікні й Ольгою. Кілька разів він підкидав маузер, цілячи то у вікно, то в Ольгу. Ольга приречено дивилася на Рауха. Раптово ротмістр застиг — його маузер був спрямований на Ольгу. Лівою рукою він повільно пересмикнув затвор. Я зрозумів, що зараз має статися, і кинувся на ротмістра. Пролунав постріл, куля пробила дах. Ми разом впали на землю. Я відразу підхопився. Від вікна було чути сміх. Устав, важко дихаючи, і побачив, як Раух повільно піднявся й несподівано з усіх сил жбурнув свою зброю об землю. Ми мовчки дивилися на нього. І ротмістр видавив з ненавистю крізь зуби:

— Дагоєв.

Чинити опір далі не було ніякого сенсу — у нас закінчилися патрони, а нападників, наскільки я визначив, було не менше двох десятків. Фанза була оточена з усіх боків. Ван і Багуляк запитально дивилися на нас з Раухом, Ольга сиділа, закриваючи обличчя долонями. Ротмістр низько опустив голову й першим приречено пішов до виходу. Я взяв за руку Ольгу. Вона слухняно піднялася, похитнулася і, ледве утримуючись на ногах, пішла поруч зі мною. За нами вийшли Багуляк і Ван.

На площі нікого не було.

— Кидайте зброю! — почули ми голос, що, здавалося, разом з вітром нісся над землею. Я кинув до ніг свій револьвер, поруч з ним упала шашка й карабін Вана. У ту ж мить з-за будинків, що оточували площу, з’явилося більше двох десятків озброєних людей. Тримаючи зброю напоготові, вони почали повільно наближатися, охоплюючи нас кільцем. Я намагався зрозуміти, хто ці люди. Більшість із них була одягнена в монгольські халати й хутряні малахаї, але були серед них і солдати в гімнастерках; і цивільні. Серед характерних монголоїдних облич я побачив і кілька європейців. Але всіх їх поєднували якийсь непритомний погляд і повільні скрадливі рухи. Ми стояли мовчки, Раух, сумно схиливши голову, дивився на тих, хто наближався. За хвилину нас щільно оточили. Я затулив спиною Ольгу і спробував відіпхнути ліс рук, що зімкнувся над нами. Жінка пронизливо крикнула, і я вже хотів було схопити шашку, що лежала біля моїх ніг. На мить я побачив приклад, що промайнув перед моїми очима, потім спалахнуло яскраве світло, сильний удар відключив мою свідомість, і я провалився в безодню…