Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

місцевості. Цікаво, що хоч він і був настільки несхожим на усіх цих іспанізованих і корінних індіанців, Ромеро не справляв враження людини з бодай домішкою крові білої людини. Коли мовчазний робітник прокидався рано-вранці і захоплено спостерігав за сонцем, яке виповзало з-за гір на сході, здіймаючи руки йому навстріч, ніби виконуючи якийсь ритуал, значення якого він і сам до пуття не розумів, — на думку спадав не образ кастильського конкістадора чи американського піонера, ні, тоді він був схожий на давнього гордого ацтека. Але, окрім обличчя, ніщо в Ромеро не свідчило про його шляхетність. Неосвічений і брудний, він був своїм серед інших смаглявих мексиканців, до того ж мав (про це мені оповіли пізніше) одне з найнижчих походжень в околиці. Ще дитиною його знайшли в одній занедбаній гірській халупі — він єдиний уцілів під час епідемії, яка викосила ціле селище. Біля хижки, серед химерного згромадження каміння, лежали два скелети, обгризені дикими звірами, — ото й усе, що залишилося від його батьків. Ніхто не міг їх до ладу пригадати, тож невдовзі більшість і взагалі їх забула. Старезна халупа завалилася, а нагромадження каменів зникло під черговим обвалом, тож навіть ті рештки стерлися з пам’яті. Вихований мексиканським конокрадом, який і дав йому ім’я, Хуан мало чим відрізнявся від ровесників.

Прихильність, яку Хуан Ромеро виказував мені, безсумнівно, пояснювалася дивовижним і старовинним індійським перснем, який я носив, коли не займався брудною роботою. Про сам перстень і про те, як він опинився в моїх руках, я не буду розповідати. То була остання ланка, що пов’язувала мене із назавжди закритим нині розділом мого життя, і я дуже дорожив ним. Невдовзі я спостеріг, що той дивний мексиканець зацікавився перснем; він пожирав його поглядом, який, однак, швидко розвіяв мої підозри у звичайній пожадливості. Його таємничі ієрогліфи, здавалося, будили якісь невиразні спогади в його непросвіченому, а проте живому розумі, хоча навряд чи йому коли-небудь раніше доводилося бачити такі речі. Уже через кілька тижнів після своєї появи Ромеро став мені відданим слугою, а це ніяк не узгоджувалося з тим, що і я сам був лише простим шахтарем. Наше спілкування було вимушено обмеженим. Він знав заледве кілька слів англійською, а я збагнув, що моя американська іспанська дуже відрізнялася від говірок населення Нової Іспанії.

До події, про яку я оце збираюся оповісти, спричинилося багато передумов. Хоча мене цікавив Ромеро, а він цілком щиро захоплювався моїм перснем, все ж жоден із нас аж до вибуху не надто виявляв ці почуття. Геологічна розвідка зумовила необхідність розширення шахти вниз, від найглибшої частини підземної зони, а оскільки начальник шахти стверджував, що там вони наткнуться на тверду породу, то довелося закласти надзвичайно потужний заряд динаміту. Ні я, ні Ромеро не були залучені до цієї роботи, тож про надзвичайну ситуацію ми дізналися від інших. Заряд, потужніший, аніж вважалося, здавалося, струснув цілою горою. Вікна у бараках на схилі гори повибивало камінням, а шахтарів у поближніх тунелях позбивало з ніг. Озеро Джуел, що лежало неподалік, захвилювалося, як море в шторм. Під час огляду місця вибуху виявили, що в його епіцентрі розчахнулася безодня, така жахлива, що жоден лот не зміг сягнути її дна, і жодна лампа — її освітити. Спантеличені копачі звернулися до начальника шахти, і той наказав знести до ями якнайдовші мотузки, постійно доточувати їх і спускати вниз, аж поки не вдасться досягти дна.

Невдовзі після цього зблідлі робітники повідомили начальника шахти про невдачу. Ввічливо, але твердо вони відмовилися повертатися у розлам чи навіть просто продовжувати роботу в шахті, доки отвір не запечатають. У тому місці вони зіштовхнулися із чимось вочевидь за межами їхнього розуміння, бо, наскільки вони змогли впевнитися, тамтешня порожнеча була бездонною. Начальник шахти не став наполягати. Натомість, замислившись, він складав плани на наступний день. Того вечора нічна зміна не вийшла на роботу.

О другій ночі на горі почав зловісно завивати самотній койот. Звідкись із селища загавкав пес, вторячи койоту — або чомусь іншому. Над вершинами гір збиралася буря, і дивної форми хмари моторошно линули клаптем розмитого небесного світла, який позначав спроби місячного серпика пробитися крізь перисто-шаруваті клуби туману. Мене розбудив голос Ромеро, що долинув з горішньої полиці; голос напружений і збуджений якимсь непевним сподіванням, якого я не міг зрозуміти:

— Madre de Dios! — el sonido — ese sonido — oiga Vd! — lo oye Vd? — señor, ЦЕЙ ЗВУК[27]!

Я дослухався, намагаючись зрозуміти, що за звук він мав на увазі. Я чув завивання койота, пса, бурі — надто ж бурі, гук якої починав домінувати у поривах вітру, що все лютішали. Крізь вікно барака прорізалися спалахи блискавки. Я запитав схвильованого мексиканця, перерахувавши звуки, які почув:

— El coyote — el perro — el viento?[28]

Але Ромеро мовчав. Лише згодом прошепотів, охоплений жахом:

— El ritmo, señor — el ritmo de la tierra[29] — ЦЕ ПУЛЬСУВАННЯ У ГЛИБИНАХ ЗЕМЛІ!

І тоді я також почув, а почувши, затремтів, хоч і не знав чому. Глибоко, глибоко піді мною був звук — пульсація, як щойно сказав мексиканець, і цей ритм, хоч і заледве чутний, все ж звучав понад койотом, псом і бурею, яка все наростала. Безглуздо було намагатися описати цей звук — бо до нього не припасуєш жодного опису. Скажімо, він скидався на пульсацію двигунів у глибинах величезного лайнера, як це відчувається на палубі, але не був таким механічним, не так відгонив окремішністю від життя і свідомості. З усіх його ознак найбільше мене вразила саме віддаленість у глибинах землі. Мені на гадку відразу ж спали рядки з Джозефа Гленвілла1, які так ефектно процитував По:

«…безмір, бездонність і незвідність Його творінь мають глибину значно більшу, аніж колодязь Демокріта2».

Раптово Ромеро зіскочив з полиці і застиг біля мене, дивлячись на дивний перстень на моєму пальці, який з кожним спалахом блискавиці таємниче поблискував, а тоді почав пильно вглядатися у напрямку стовбура шахти. Я теж підвівся, і якийсь час ми обоє стояли нерухомо, сторожко дослухаючись до моторошного ритму, який, здавалося, все більше і більше наростав. Тоді мимохіть ми почали рухатися до дверей, які, опираючись натиску бурі, відчайдушно скрипіли. Спів у глибинах землі — бо саме таким нам видавався той звук — став гучнішим і чіткішим; ми відчували, як щось незборимо жене нас у бурю — до зяючої чорноти шахти.

Ми не зустріли жодної живої душі, бо, як уже було сказано, нічна зміна на роботу не вийшла, тож зараз робітники, напевне, сиділи в Сухій ущелині, переповідаючи зловісні чутки сонному барменові. Лише у сторожці недремним оком світився маленький жовтий квадратик віконця. Цікаво, мимоволі подумав я, як сторож зреагував на ці звуки, але Ромеро пришвидшив крок, тож я поквапився за ним.

Коли ми дісталися шахти, звук став настільки чітким, що ми могли вловити його складові. Він страхітливо оповив мене, скидаючись на якийсь східний обряд із биттям барабанів і багатоголосим співом. А я, як ви вже знаєте, тривалий час жив у Індії. Ми з Ромеро рішуче протискалися крізь тунелі і спускалися драбинами, тримаючи напрямок на те, що так надило нас, хоч і були охоплені жахом від безпорадності. Однієї