Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

Минулі три дні стояла гарна погода, вдень повітря прогрівалося до +15 °C, тож Соня була вдягнена в легку кофту та двобічну жилетку зі штучного хутра з капюшоном; іржаво-каштанове волосся зібране у хвостик під потилицею.

— Привіт!

Соня заштовхала руки до кишень жилетки й виставила лікті, перегороджуючи шлях до Пластової. Хлопець зупинився.

— Як справи?

— Нормально. Як твій телескоп?

— У вихідні хочу знову витягти на дах.

Кілька секунд вони й дивилися, й не дивились один на одного: ковзали поглядами по обличчях, уникаючи зазирати в очі. Відчувалося, що Соні щось крутиться на язикові. Зрештою вона озвалась:

— Це було там? — кивнула в бік облупленої дванадцятиповерхівки.

Марк не став озиратися та дурнувато перепитав:

— Що саме?

— Адріан привселюдно наклав у штани! — Соня закотила очі. — Не тупи! Ти знаєш, про що я.

— Там, — насупившись, буркнув хлопець.

— Було страшно?

Марк промовчав. На мить йому закортіло відіпхнути дівчину й піти, проте в голові все жахливо змішалося: як завжди зваблива й недосяжна Терлецька, нещодавнє Сонине привітання із днем народження, спогади про Гришину. Ноги мовби приросли до землі.

Не дочекавшись відповіді, дівчина продовжила:

— Дуже нервував у слідчого?

— Ні. Обидва рази зі мною була мама. Поліція не має права допитувати неповнолітніх без дозволу батьків. На першому допиті з нами ще Пап’є-Маше сиділа. І ще шкільний психолог. Це більше тупо було, ніж страшно.

Через надмірне захоплення тональними кремами й пудрою заступницю директора, завуча з навчально-виховної роботи сорокавосьмирічну Аллу Іванівну Горщар у школі називали Пап’є-Маше. Шкіра на її обличчі незмінно нагадувала пожований папір для аплікацій.

— А слідчий був чоловік чи жінка? Він запитував, чи це не ти її скинув із даху?

Марк утягнув щоки та закотив очі — невже так складно зрозуміти? — потім ступив убік, щоб обійти дівчину.

— Не хочу про це говорити.

Соня розчаровано зітхнула.

— Пробач. Ти додому?

Хлопець витримав паузу, потім, уже на ходу, кинув через плече:

— Ага.

— Я теж.

Дівчина розвернулася та поруч Марка попростувала Пластовою в напрямку школи. Хвилину обоє не озивалися, проте Соню аж розпирало зсередини: вона щойно розмовляла з Мартою, дізналася багато цікавого й просто не могла мовчати.

— Знаєш, чому вона зістрибнула?

Після повторного допиту (як сказали його матері: для уточнення обставин) Марк доклав зусиль, щоб викинути Гришину з голови, і направду не хотів знати, що стало причиною самогубства.

— Послухай, я не маю…

— Вона зустрічалася з Центнером, — видала Соня.

Марк зупинився так різко, неначе налетів на невидиму стіну.

— Із Центнером?! Ти гониш!

Артем Бродовий на прізвисько Центнер був найкращим другом Тохи Шпакевича. Вони вчилися в різних класах, навіть однолітками не були (Бродовий навчався у 9-Б, Тоха був на рік старшим), однак жили неподалік, товаришували ледь не з пелюшок і разом грали у шкільній баскетбольній команді. Центнером Артема обізвали з очевидних причин: у свої п’ятнадцять він не поступався Шпакевичу в зрості та важив дев’яносто п’ять кілограмів. Словом, кабан був іще той.

— Анітрохи! Це правда!

— То Юля… — Марк не стримався й скривився, — стрибнула через нього?

Йому не вдавалося уявити їх поряд. Тендітна, мініатюрна Гришина — коротке каре, окуляри, сріблясті брекети, що ледь проступали під блукаючою посмішкою, — й дебелий Центнер із кучмою кучерявого волосся, чорного й цупкого, немов бичача шерсть, і всіяним прищами підборіддям. Було неймовірно важко змиритися з думкою, що така мила білявка пішла з життя через того примата.

— Напевно, так, — відповіла Соня, — там ще не все зрозуміло. Зараз у поліції вивчають їхню переписку, проте вони зустрічалися, це однозначно. Марта говорить, що в них навіть дійшло до сексу.

Маркова щелепа відвисла.

— Центнер її зґвалтував?

— Ні! — Соня аж підскочила на місці. — Господи! Дурень! Дослухай. У них дійшло до сексу, вони роздяглися, а потім Гришина побачила його член і злякалася. — Марк знову роззявив рота, постояв кілька секунд із роззявленим, після чого стулив, нічого не запитавши. Дівчина придушила недоречну посмішку. — Ну, ти зрозумів, це ж Центнер. І Гришина. Уявив? Вона не члена злякалася, вона злякалася, що буде боляче, і втекла. Після того Центнер почав її гнобити, писав у приват бридоту всяку, писав, що вона товста корова та що він усім про це розкаже.

— Він дебіл, — серйозно констатував Марк.

— Та це й без того зрозуміло, — погодилася Соня.

Марк пригадав кругле Юлине обличчя.

— І вона не товста!

— Ну, це дуже відносно. Вона, може, й думала, що не товста, проте коли хлопець каже тобі в обличчя, що ти товста корова, то…

— Але хіба це причина для того, щоб покінчити з життям?

— Це не все. Гришина згодом передумала та спробувала помиритися. Запропонувала Центнеру спробувати ще раз. Пообіцяла, що зробить усе, як він хоче. А він із неї посміявся, і почав мутити з Терлецькою.

Маркові здалося, наче хтось узявся підпалювати запальничкою нервові закінчення внизу живота. Він відвів погляд, потім скоса зиркнув на Соню, намагаючись вловити, чи зауважує вона біль і розчарування на його обличчі. Дівчина зберігала спокій, вдаючи, що не помічає Маркової раптової блідості.

— І що? — витиснув хлопець.

— Вони не по-справжньому мутили, просто зависали разом, тільки щоб побісити Гришину. Центнер спеціально повів Терлецьку додому, роздягнувся до пояса, зробив із нею селфі під ковдрою та скинув Гришиній, — голос Соні раптом ніби сплющився. — У тій самій кімнаті, з якої вона втекла… Це було в середу ввечері, 23-го. Всю ніч Гришина сиділа у VK і лазила по групах про самогубство, всякі ці «Сині кити», ну, ти чув, коротше… Що сталося наступного ранку, ти знаєш краще за мене.

Марк довго не відповідав. Потім тихо мовив:

— Це неправильно. Так не мало бути.

Маркові, як і Соні, багато чого не було відомо. Наприклад, що Оксані Гришиній, Юлиній мамі, у грудні виповнилося тридцять два, тобто, що вона народила Юлю у віці, коли материнський інстинкт постійно конфліктує з іншими почуттями, коли слово «матір» не завжди видається важливішим за слово «жінка» та в разі вимушеного вибору між жертвуванням часу для дитини та уриванням його собі гормони нерідко схиляють до останнього; що рідний батько покинув Юлю за день до її третього дня народження, а вітчим, із яким Оксана одружилася через рік, не переймався вихованням зовні тихої й слухняної падчерки; що Юля не мала друзів, окрім якихось дивних, далеких і часто фейкових акаунтів у мережі, і що дівчина вже майже півроку «зависала» у спільнотах і групах, де самогубство проголошували актом звільнення, заледве не героїчним кроком