Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

І Теоден озвався до Еомера, і здійняв руку, і гучно крикнув, і за його знаком усі Вершники рушили в дорогу. Вони помчали через Греблю до Падолу, а потому, різко звернувши на схід, обрали стежку, що огинала пагорби на відстані приблизно півтори версти й, повернувши на південь, ховалася серед пагорбів і зникала з очей. А Араґорн поїхав до Греблі й дивився вслід королівським людям, доки ті заглибились уже далеко в Паділ. Тоді він повернувся до Гальбарда.

– От і від’їхали троє, котрих я дуже люблю, і найменшого з них – чи не найбільше, – сказав Араґорн. – Він не знає, куди та пощо вирушив, але, навіть якби знав, то все одно поїхав би.

– У Ширі народ не великий, однак вартий багатьох добрих слів, – одказав Гальбард. – Там мало відомо про те, скільки праці ми доклали, убезпечуючи їхні кордони, та я їх не звинувачую.

– І ось наші долі переплелися, – додав Араґорн. – Але тут, на жаль, нам довелося попрощатися. Що ж, я повинен трохи попоїсти, а потім і ми будемо збиратись у дорогу. Ходімо, Леґоласе та Ґімлі! Мушу поговорити з вами, доки їстиму.

Вони разом повернулися до Бурґа, проте Араґорн іще якийсь час сидів мовчки, а решта чекала, доки він озветься.

– Ну-бо! – нарешті не втримався Леґолас. – Поговори з нами, й утішся, і струси тінь! Що трапилося з тобою, відколи ми сірого ранку приїхали до цього грізного місця?

– Я відбув страхітливу битву – грізнішу за ту, що була при Горнбурзі, – відповів Араґорн. – Я, друзі мої, зазирнув у Камінь Ортанка.

– Ти зазирнув у той триклятий чаклунський камінь! – скрикнув Ґімлі, а на його обличчі відобразилися страх і подив. – Ти щось сказав… йому? Навіть Ґандальф не наважився на таке знайомство…

– Ти забув, із ким розмовляєш, – суворо мовив Араґорн, і очі його зблиснули. – Чого ти боїшся? Що я, по-твоєму, міг розповісти йому? Хіба я приховував свій титул перед дверима Едораса? Ні, Ґімлі, – сказав чоловік уже лагідніше, й похмура маска злетіла з його лиця, яке тепер виглядало так, ніби Араґорн важко й невтомно працював кілька безсонних ночей поспіль. – Ні, друзі мої, я законний власник того Каменя, тож маю право та силу, щоби ним користатися, – принаймні я в цьому переконаний… Право моє безсумнівне. А от щодо сили – її ледве вистачило.

І він глибоко вдихнув.

– Боротьба була запекла, втома після неї минає надто повільно. Я не сказав Ворогові жодного слова й урешті підкорив Камінь своїй волі. З цим Сауронові буде важко змиритись. І він побачив мене. Так, пане Ґімлі, він побачив мене, проте в іншій подобі, ніж ти бачиш мене тут. Якщо це допоможе йому, тоді я вчинив неправильно. Проте я так не думаю. Дізнатися, що я живий і ходжу по цій землі, – гадаю, від такого удару навіть йому замлоїть серце, бо досі Ворог цього не знав. Очі в Ортанку не впізнали мене під роганськими обладунками, проте Саурон не забув про Ісільдура та про Елендилів меч. І ось у годину, коли мали здійснитися його великі задуми, з’явились Ісільдурів нащадок і Меч, – я-бо показав йому перековане лезо. Ворог іще не такий могутній, аби не почувати страху, – ні, сумнів безперервно гризе його.

– Хай там як, а він підкорив величезні володіння, – зауважив Ґімлі, – й тепер ударить швидко.

– Квапливий удар рідко влучає в ціль, – відповів Араґорн. – Мусимо тиснути на Ворога і не чекати, коли він зробить перший хід. Розумієте, друзі мої, коли я опанував Камінь, то дізнався про розмаїті речі. На Ґондор з півдня насувається ніким не ждана жахлива небезпека, що поглине багато військової сили, яка натомість мали би захищати Мінас-Тіріт. Якщо цю небезпеку не зупинити, то, гадаю, ми втратимо Місто менш як за десять днів.

– Тоді ми його таки втратимо, – сказав Ґімлі, – бо кого можна послати на допомогу Мінас-Тіріту і хто встигне туди вчасно?

– Я не маю війська, щоби посилати його на допомогу Місту, тож мушу їхати сам, – відповів Араґорн. – Є лишень одна дорога через гори, яка приведе мене туди раніше, ніж усе буде втрачено, – це Стежки Мерців.

– Стежки Мерців! – скрикнув Ґімлі. – Це лиховісна назва, і, бачу, роганцям вона геть не до вподоби. Чи може живий пройти тим шляхом і не згинути? А навіть якщо ти і пройдеш, то як жменька звитяжців зупинить атаки Мордору?

– Жодна жива душа не скористалася тією дорогою, відколи сюди прийшли рогірими, – заперечив Араґорн, – бо вона для них закрита. Проте у скрутну годину Ісільдурів спадкоємець може піти нею, якщо наважиться. Слухайте! Ось що Ельрондові сини з Рівендолу переказали мені від свого батька, наймудрішого з мудрих: «Нехай Араґорн згадає про слова провидця та про Стежки Мерців».

– А що то за слова провидця? – запитав Леґолас.

– Так провістив Мальбет-Провидець у дні Арведуї, останнього короля Форноста, – сказав Араґорн:

Тінь довжелезна на землю лягає,

на захід простерлися крила пітьми.

Трясеться вежа, й до могил королівських

судьба підступає. І мертві встають.

То клятвопорушників час настає:

Ерех-камінь їх знову збирає,

й від рогу гірського здригнуться вони.

Та хто в ріг той засурмить? І хто гукне

з туманів мрячних людей тих забутих? –

Нащадок мужа, що йому ті клялись.

З Півночі ждіть його у часи скрути:

І крізь Двері пройде він Стежками Мерців.

– Авжеж, це таємничі шляхи, – сказав Ґімлі, – проте для мене вони не більш таємничі, ніж це віршування.

– Якби ти краще розумів його, то я попросив би тебе піти зі мною, – відказав Араґорн, – бо саме тим шляхом я вирішив податися. Та йду я туди не радо – тільки скрута жене мене. Тож ти можеш піти зі мною, тільки якщо сам захочеш, адже в дорозі на нас чекають важка праця та великий жах, а може, навіть щось страшніше.

– Я піду за тобою навіть Стежками Мерців, хай би куди вони вели, – сказав на це Ґімлі.

– І я з вами, – додав Леґолас, – бо я не боюся Мерців.

– Сподіваюся, забуті люди не забули, як треба битися, – спробував пожартувати ґном, – інакше їх і турбувати не варто.

– Про це ми дізнаємося, якщо нам поталанить добратися до Ереху, – сказав Араґорн. – Одначе клятва, яку ті люди порушили, полягала в тому, щоби боротися проти Саурона, відтак,