Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Яґарек мовчки захитав головою.

— Мені ж треба буде якось з тобою...

— Я сам до тебе приходитиму, — відповів ґаруда. — Щодня, що два дні, щотижня... Аби ти не забув про мою справу.

— Будь певний, такого не станеться. Ти справді не хочеш дати мені свою адресу?

— Я не знаю, де буду, Ґрімнебуліне. Я стережуся цього міста. Воно мене переслідує. Змушений постійно кочувати.

Айзек безпорадно стенув плечима. Яґарек намірився йти.

— Ти розумієш, що мені треба, Ґрімнебуліне? Я не хочу щоразу пити зілля. Не хочу впрягатися в якусь збрую. Не хочу залазити на хитромудрі винаходи. Я не хочу один казковий політ в небесах, а потім вічність на землі. Я хочу, щоб ти зробив так, аби я відривався від землі так само легко, як ти переходиш із кімнати в кімнату. Можеш таке зробити, Ґрімнебуліне?

— Я не знаю. — Айзек не поспішав. — Але гадаю, так. Кращого за мене все одно не знайти для твого випадку. Я не хемік, не біолог і не тавматург. Я дилетант, Яґареку, аматор. Гадаю, що я...

Айзек замовчав і гмикнув. Продовжив полум’яно:

— Гадаю, я — роздоріжжя усіх шкіл думки. Ніби Вокзал на вулиці Відчаю. Знаєш його?

Яґарек кивнув.

— Повз не пройдеш. Серйозна, бляха, махина. — Айзек поплескав себе по пузі, підкріплюючи аналогію. — Там сходяться всі лінії — Зюйд, Права, Ліва, Головна й Стічна — і всі потяги проходять через цей вокзал. Так і я. Це моя робота. Такий я вчений. Я з тобою чесний. І здається мені, це саме те, що тобі треба.

Яґарек хитнув головою. Хиже обличчя було суворе, непроникне. Емоції було годі прочитати. Слова доводилося розшифровувати. Не лице, не очі, не постава (знову горда й владна) і не голос виказали Айзекові його відчай. Виказали слова.

— Будь дилетантом, псевдовченим, ошуканцем... Але верни мене в небо, Ґрімнебуліне.

Яґарек нагнувся й підняв свою незугарну дерев’яну личину. Він пристебнув її до спини без сорому, хоч яким принизливим було це дійство. Айзек мовчки спостерігав, як той закутувавсь у плащ і тихо спускався сходами.

Айзек зіперся в задумі на перила й опустив погляд униз на запилюжену кімнату. Яґарек пройшов повз нерухомий конструкт, повз розкидані стоси паперів, стільці й грифельні дошки. Снопи світла, що пробивалися крізь покопані часом стіни, зникли. Сонце вже стояло низько за будинками навпроти Айзекової майстерні, закрите густо скупченими цегляними спорудами, й ковзало на всі боки крізь древнє місто, осяваючи невидні схили гір Танцюючий Черевичок, Хребтовий пік і бескиди перевалу Покаянних, перетворюючи кострубату лінію небосхилу в силуети, що бовваніли ближче до заходу Нового Кробузона.

Коли Яґарек відчинив двері, надворі вже наближалися сутінки.

Айзек працював до ночі.

Коли Яґарек пішов, Айзек відчинив вікно й викинув довгий червоний мотуз, прив’язаний до гвіздків у цеглі. Він переставив обчислювальну машину зі столу на підлогу поруч. Оберемок перфокарт злетів із полиці й розсипався по долівці. Айзек лайнувся. Згріб їх докупи й поклав на місце. Далі він потяг до свого столу друкарську машинку й почав складати список. Вряди-годи він підскакував і крокував до саморобних книжкових полиць або рився в горі книг на підлозі, доки знаходив потрібний том. Потім клав його на стіл і гортав з кінця в пошуках бібліографії.

Він ретельно передруковував найменші деталі, гупаючи двома пальцями по клавішах друкарської машинки.

Доки він працював, параметри його плану дедалі розширювалися. Він шукав все більше й більше книг, очі горіли усвідомленням потенціалу його дослідження.

Урешті він перестав друкувати й, замислившись, відкинувся на спинку стільця. Схопивши чистий аркуш, накидав декілька графіків — плани дій, ментальні мапи.

Знову й знову він повертався до однієї моделі. Трикутник із вліпленим усередину хрестом. Він ледь стримував задоволений усміх.

— А мені подобається... — пробурмотів сам собі.

Хтось постукав у вікно. Він устав і пішов глянути.

Знадвору на Айзека, вищирившись, дивилася багряна дурнувата мордочка. З опуклого підборіддя стирчали два пенькуваті роги, лінію волосся непереконливо імітували кістяні гребені й нарости. Водянисті очиці блимали гиденьким, радісним усміхом.

Айзек відчинив вікно назустріч слабкому вечірньому світлу. Звідти лунало сердите перегукування клаксонів промислових суден, що намагалися просковзнути одне повз одного у водах Іржі. Істота видерлася на підвіконня й залізла у вікно, вчепившись вузлуватими пальцями за раму.

— Галльо, копитане! — гарикнуло створіння. Воно говорило чудернацькою, ледь зрозумілою говіркою. — Побачив червону тойво, як її, штуковину... Кажу собі: «Треба до пана на поклон». — Він підморгнув і по-дурному гигикнув. — Що прикажете, копитане?

— Доброго вечора, Чаю-Удвох. Ти мені потрібен.

Істота залопотіла своїми червоними кажанячими крилами.

Чай-Удвох був вірмом. Ці істоти з випнутими, як у птаха, грудьми, з товстими, як у людей-карликів, руками під незугарними функціональними крильми, шугали в небі над Новим Кробузоном. Руки слугували їм за ноги, стриміли з-під їхніх присадкуватих тіл, немов воронячі лапи. Вони могли зробити декілька незграбних кроків у приміщенні, балансуючи на долонях, однак переважно носилися над містом, горлаючи, кидаючись униз і викрикуючи прокльони перехожим.

Вірми були трохи розумніші за мавп чи собак, однак точно поступалися в цьому людині. Їхній інтелектуальний раціон складався з туалетного гумору, блазенства і мавпування; імена одне для одного вони без розбору визбирували з популярних пісеньок, каталогів меблів і забутих підручників, які ледве могли прочитати. Наскільки Айзек знав, сестру Чаю-Удвох звали З-Горла, а одного із синів — Короста.

Вірми жили у сотнях і тисячах закапелків, на горищах, флігелях і за рекламними щитами. Більшість із них обирали житло десь на белебені міста. Гігантські звалища й смітники на околицях Стоуншела та Нейтральної Зелені, каналізаційні стоки біля ріки в Сірому Меандрі кишіли вірмами, що лаялися, сміялися, пили зі смердючих каналів й не відмовлялися від перепихону в небі й на землі. Деякі, як Чай-Удвох, мали інколи підробіток на стороні. Коли над покрівлею маяв шарф або на стінах біля мансардних вікон з’являлися помітки крейдою, значить, хтось кликав вірма.

Айзек поліз до кишені й витяг шекель.

— Хочеш заробити це, Чаю-Удвох?

— Ще спрашуєте, копитане, — гаркнув той. — Гей, внизу, стережись! — гукнув він і голосно висрався. Послід розсипався по вулиці. Чай-Удвох зареготав.

Айзек простягнув йому скручений у сувій список.

— Віднеси це до університетської бібліотеки. Знаєш, де це? За річкою. Добре. Вона відкрита допізна, думаю, ти ще встигнеш. Віддай це бібліотекареві. Там мій підпис, проблем не має виникнути. Тобі