Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
— То як, — сказав він одним із усміхнених людських ротів, — який, на вашу думку, мій найкращий бік?
Розділ п’ятий
Айзек чекав, дивлячись прямо на гостя. Ґаруда мовчав. Він збирався з думками. Готувався сказати.
Голос ґаруди прозвучав хрипко й монотонно.
— Ви вчений. Ви... Ґрімнебулін.
Створінню важко далося його ім’я. Голосні й приголосні звуки йшли з горла, без допомоги губ, ніби в навченого папуги. Айзек впродовж життя зіткнувся з двома ґарудами. Один, зальотний мандрівник, давно практикував використання людських звуків; другий — студент із крихітної громади ґаруд, народився й ріс у Новому Кробузоні на кріпкій місцевій балачці. Ні той, ні інший не звучали по-людському, але навіть наполовину не так по-тваринячи, як цей великий птахо-чоловік, що намагався подужати чужу мову. Айзеку знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти сказане.
— Це я, — він простягнув руку й продовжив повільно: — Як вас звуть?
Ґаруда глянув на руку погірдливо і, на диво, легенько потис.
— Яґарек... — промовив із вискливим наголосом на перший склад. Велична істота замовкла і ніяково засовалася, перш ніж продовжити. Він повторив своє ім’я, цього разу додавши складний суфікс.
Айзек труснув головою.
— Це ваше повне ім’я?
— Ім’я... і титул.
Айзек здивовано вигнув брову.
— То я, значить, стою в присутності знаті?
Ґаруда втупився в нього незмигно. Урешті він заговорив, не відводячи очей.
— Я Надто Надто Абстрактний Індивідуум Яґарек, Якого Не Слід Поважати.
Айзек блимнув і потер скроні.
— Ее... ясно. Прошу мені пробачити, Яґареку, я не дуже обізнаний у... у... почесних титулах ґаруд.
Яґарек повільно похитав головою.
— Ви зрозумієте.
Айзек запропонував піднятися нагору, і той пішов за ним, неспішно й обережно, залишаючи на дерев’яних сходах подряпини від кігтиськ. Та вмовити його сісти, з’їсти чогось чи випити Айзекові не вдалося.
Ґаруда став біля столу, а хазяїн сів і дивився на гостя знизу вгору.
— Тож, — почав Айзек, — навіщо ви до мене прийшли?
Яґарек знову збирався з думками, перш ніж заговорити.
— Я прибув до Нового Кробузона, бо тут є вчені.
— Звідки ви?
— З Цимеку.
Айзек стиха присвиснув. Він мав рацію. Неблизький світ — щонайменш тисяча миль через сувору, палючу землю, крізь висхлий вельд, через море, болота й степ. Яґарека, певно, вела якась воістину непереборна жага.
— Що вам відомо про вчених Нового Кробузона? — запитав Айзек.
— Ми читали про університет. Про науку й промисловість, що розвиваються так швидко, як ніде більше. Про Борсукову Драговину.
— Звідки ви все це дізнаєтеся?
— З нашої бібліотеки.
Айзек аж рота роззявив, та за мить спам’ятався.
— Перепрошую, — промовив він. — Та я думав, ви кочовий народ.
— Так. І бібліотека мандрує з нами.
Яґарек почав розповідати про бібліотеку Цимека, на все більший подив Айзека. Про величезний клан бібліотекарів, які вкладали у свої валізи тисячі томів, оперезавши їх ременями, й тягли їх між собою, поки летіли у пошуках води й провіанту під сонцем безкінечного, нещадного цимекського літа. Про гігантське наметове містечко там, де вони приземлялися, і чималі юрми ґаруд, що сходилися з усіх усюд до їхніх імпровізованих навчальних центрів.
Бібліотеці було сотні років, у ній зберігалися рукописи незліченними мовами, живими і мертвими: раґамоль, діалектом якої стала мова Нового Кробузона, хотчі, водяниковою мовою феллід та південною, горішньохепрійською і силою-силенною інших. Там навіть був кодекс, як з неприкритою гордістю повідомив Яґарек, написаний таємним діалектом рукохапів.
Айзек мовчав. Його присоромило власне невігластво. Його уявлення про ґаруд були підірвані. До нього прийшов не просто погордливий дикун. «Треба заритись у свою бібліотеку й почитати про ґаруд. Свинота ти безграмотна», — картав він себе подумки.
— Мова наша не має письмової форми, однак ми змалку навчаємося читання й письма іншими мовами, — сказав Яґарек. — Ми також купуємо книги в мандрівників і торговців, чимало з яких бували в Новому Кробузоні. Деякі з них тутешні. Ми добре знаємо це місце. Я читав історії, вигадки.
— Тоді ти виграєш, хлопче, бо я от ні чорта не знаю про твоє, — похнюпився Айзек.
Запала тиша. Айзек підвів очі на Яґарека.
— Ти так і не сказав мені, навіщо прибув.
Яґарек відвернувсь і втупився поглядом у вікно. Унизу безцільно сновигали баржі.
У рипучому голосі ґаруди емоції було годі розрізнити, однак Айзекові вчувалася відраза.
— Два тижні я, немов блудний пес, повз із закутка в закуток. Я шукав журнали, плітки, інформацію, і це привело мене до Борсукової Драговини. А звідти — до тебе. Питання, що гнало мене сюди, таке: «Хто може змінити сили матерії?» «Ґрімнебулін, Ґрімнебулін», — відповідають усі. «Маєш золото, — кажуть вони, — він твій. Або хіба зацікавиш його, чи надокучиш і розжалобиш, або як щось йому в голову стрілить». Я чув, ти той, хто знає таємниці матерій, Ґрімнебуліне.
Яґарек глянув йому прямо у вічі.
— Я маю золото. Я зацікавлю тебе. Розжалоблю. Прошу допомогти мені.
— Скажи, що тобі потрібно, — промовив Айзек.
Яґарек знову відвів погляд.
— Ти, може, літав коли-небудь на повітряній кулі, Ґрімнебуліне. Визирав униз на покрівлі, на землю. Я змалечку полював з неба. Ґаруди — мисливці. Ми беремо луки, списи й довгі батоги та видивляємося птахів у небі й звірину на землі. Це і робить нас ґарудами. Мої ноги створені не для ходьби по вашій долівці, а для того, щоб хапати маленькі тільця в лабети й розривати їх надвоє. Чіплятися за стовбури сухих дерев і триматися на вістрях скель між землею та сонцем.
Яґарек говорив, немов поет. Він затинався, однак промовляв словами героїчних легенд та історій, які читав, — неприродна пишномовність від ґаруди, що вчив мову зі старих книг.
— Уміти літати — не розкіш. Це те, що робить мене ґарудою. Шкірою пробігає трем, коли я піднімаю очі на дахи, почуваючись ніби в пастці. Я хочу глянути на це місто згори, перш ніж покину його, Ґрімнебуліне. Я хочу літати, і не раз, а коли забажаю. Я хочу, щоб ти повернув мені здатність літати.
Яґарек розчахнув плащ і відкинув його на підлогу. Стояв і дивився на Айзека осоромлено, але з викликом. Айзек остовпів.
У Яґарека не було крил.
До його спини кріпилася хитромудра конструкція з дерев’яних розпірок і шкіряних ремінців, що по-дурному гойдалися ззаду, коли він повертався. За плечима виднілися дві здорові планки, що