Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
«Дякую. У мене потужна техніка роботи залозами, — Лін насолоджувалась правом вихвалятися. — Спочатку я була членкинею школи Зроби-вже, в якій забороняється працювати над скульптурою після того, як її виплюнеш. Це навчає відмінному контролю. Хоча я й... зрадила цю техніку. Тепер я працюю киркою, поки слина м’яка, доповнюю скульптуру. Більше свободи, можу робити виступи і таке інше».
— Ви використовуєте багато кольорів? — Лін кивнула. — Я бачив лише сепію на геліотипіях. Радий це чути. Ми обговорили техніку й естетику. Мені дуже цікаво почути ваші думки щодо тем, пані Лін.
Лін оторопіла. Вона раптом не могла сформулювати, які ж теми в неї були.
— Дозвольте мені полегшити вам роботу. Я би хотів розповісти вам, які теми мене цікавлять. А тоді ми визначимо, чи ви підходите для того замовлення, яке я задумав.
Голос зачекав, доки Лін кивнула на знак згоди.
— Будь ласка, підніміть голову, пані Лін.
Налякана, вона послухалась. Цей рух її знервував, оскільки він відкривав м’яке черевце її жучиної голови, наражаючи Лін на небезпеку. Вона тримала голову непорушно, поки очі за дзеркалом-рибою споглядали її.
— У вас ті ж самі жилки на шиї, що й у жінки-людини. У вас та ж сама западинка внизу горла, яку так люблять поети. Ваша шкіра такого червоного відтінку, який би вас вирізняв, це правда, але все одно його можна сприйняти як людський. Я дивлюся знизу догори на цю прекрасну людську шию — я не сумніваюся, що ви не погодитеся з описом «людська», але зробіть мені маленьку поблажку — а тоді... тоді настає момент... тоді є тонка частина, де ця м’яка людська шкіра переходить у бліду сегментовану піну під вашою головою.
Здавалось, уперше відтоді, як Лін зайшла до кабінету, мовець добирає слова.
— Ви колись робили статую какта? — Лін похитала головою. — Усе-таки, ви ж бачили їх зблизька? Наприклад, мого помічника, який вас сюди привів. Ви не помічали часом його ніг, чи пальців, чи шиї? Є момент, коли шкіра, шкіра розумної істоти перетворюється на безмозку рослину. Відріжте товсту круглу основу ноги какта, він нічогісінько не відчує. Штрикніть його у стегно, де він трохи м’якший, він скрикне. Але у тій частині... це зовсім інша річ... нерви переплітаються, вчаться бути сукулентом, і біль далекий, тупий, розпливчастий; він радше хвилює, ніж завдає страждань.
Ви можете знайти інші приклади. Торс Лангустів чи Дюймовиків, несподіване перетворення поробленої кінцівки, численні інші раси та види в цьому місті й незліченні інші в світі, які живуть зі змішаною фізіогномією. Можливо, ви скажете, що не бачите жодного переходу, що хепрі — цілісні й повноцінні такі, як є, що бачити «людські» риси — антропоцентричний підхід з мого боку. Але якщо відійти від іронії такого звинувачення — іронії, яку ви поки що не можете оцінити, — ви, звісно ж, помічаєте перехід в расах, що відрізняються від вашої. Можливо, в людях.
А як щодо самого міста? Розміщене там, де дві річки намагаються стати морем, де гори перетворюються на рівнину, де купки дерев згущуються на південь і — кількість переходить у якість — раптом стають лісом. Архітектура Нового Кробузона переходить від індустріальної до житлової, від розкішної до бідняцької, від підземної до повітряної, від сучасної до старовинної, від барвистої до сірої, від родючої до безплідної... Ви розумієте, про що я. Не буду продовжувати.
Ось що стоїть за цілим світом, пані Лін. Я вірю, що це і є основоположна динаміка. Перехід. Точка, в якій одне перетворюється на інше. Це те, що робить вас, місто, світ такими, як вони є. Це і є тема, що мене цікавить. Зона, в якій несумісне стає частиною цілого. Гібридна зона.
Як вважаєте, ця тема могла б вас зацікавити? І якщо відповідь так... тоді я попрошу вас працювати на мене. Перш ніж ви дасте відповідь, прошу, зрозумійте, що це буде означати.
Я попрошу вас працювати з натури, створити модель — думаю, натуральної величини — мене.
Дуже мало людей бачать моє обличчя, пані Лін. Людина у моєму становищі має бути обережною. Впевнений, що ви це розумієте. Якщо ви приймете замовлення, я зроблю вас багатою, але я заволодію частиною вашого розуму. Частиною, що стосується мене. Це моє. Я не даю вам дозволу ні з ким цим ділитися. Якщо ви це зробите, то зазнаєте страшенних страждань, перш ніж помрете.
Отже...
Щось скрипнуло. Лін здогадалась, що він відкинувся на стільці.
— Отже, пані Лін. Вас цікавить гібридна зона? Вас цікавить така робота?
«Я не можу... не можу відмовитися, — безпомічно подумала Лін. — Не можу. Заради грошей, заради мистецтва... Нехай боги мені допоможуть. Я не можу відмовитися. О... будь ласка, будь ласка, не дайте мені пошкодувати про це».
Вона витримала паузу і знаком показала, що приймає його умови.
— О, я такий радий, — видихнув він. Серце Лін шалено билося. — Я справді радий. Що ж...
З-за ширми почулося шурхотіння. Лін сиділа, не рухаючись. Її антенки тремтіли.
— Штори в кабінеті опущені, чи не так? — сказав пан Пістрявий. — Бо я думаю, вам треба побачити, з чим будете працювати. Ваш розум належить мені, Лін. Тепер ви працюєте на мене.
Пан Пістрявий встав і штовхнув ширму на підлогу.
Лін майже піднялась на ноги, ніжки в неї наїжачились від подиву й жаху. Вона дивилась на нього.
Клапті шкіри, хутра й пір’я гойдалися, коли він рухався; крихітні кінцівки стискалися; очі викочувались із прихованих западин, роги й кістяні виступи хитко випиналися; щупи сіпались, а роти блищали. У ньому поєднувались різнобарвні пасма шкіри. Роздвоєне копито тихо постукувало по дерев’яній підлозі. Хвилі плоті стикалися одна з одною несамовитими потоками. М’язи, прикріплені чужорідними сухожиллями до чужорідних кісток, функціонували у крихкій згоді, створюючи повільний, напружений рух. Сяяла луска. Тремтіли плавники. Зламано тріпотіли крила. Комашині клешні стискались і розтискались.
Лін позадкувала, перечіпаючись; нажахана, вона намагалась намацати, як відійти, поки він повільно сунув до неї.
Пан Пістрявий наближався,
