Віщі сестри - Террі Пратчетт

Герцог лишився в неосяжному залі сам. Знову починало дощити. Раз у раз на підлогу звалювався шматок розмоклої штукатурки, а стіни потріскували, дедалі більше вгрузаючи в землю. В повітрі панували застійні запахи з льохів. 

О боги, він ненавидів це королівство. 

Воно було крихітним: лише сорок миль у довжину і з десяток миль у ширину, і майже вся його площа була вкрита неприступними горами з льодисто-зеленими схилами і гострими, як кинджали, хребтами, або ж густими непролазними лісами. Як таке маленьке королівство могло таїти в собі такі великі проблеми? 

Чого він не міг до пуття проаналізувати, то це відчуття, що королівство мало ще й якийсь інший вимір. І географія цього виміру була куди багатшою. 

Він встав і пройшов до балкону, що відкривав незрівнянний вид на ліс. Раптом йому здалося, що ліс теж на нього дивиться. 

Він відчував себе приниженим. Це було дивно, бо народ не опирався його владі. Тутешній народ, схоже, взагалі не мав звички всерйоз опиратися хоч чому-небудь. Той же Веренц був по-своєму популярний, і на похорон зібралася чимала юрба: Шельметь пригадав цілі ряди сумних облич. І ці обличчя не мали тупого виразу, зовсім ні. Але була в них якась самозаглибленість, ніби справи королів насправді не мали для них особливого значення. 

Це дратувало його майже так само, як ліс. Якби зараз спалахнув добрячий бунт, це було б… адекватніше. Можна було б вирушити в каральний похід, перевішати купу людей, відбувся би злам, такий необхідний для творення пристойної держави. В долинах піддані на копняка відповідали копняком. А тут, у горах, після копняка відступали й терпляче чекали, поки в тебе не відвалиться нога. Як можна увійти в історію, пануючи над таким народцем? Утискати їх було б усе одно, що утискати матрац. 

Аби продемонструвати всім, із ким вони тепер мають справу, він уже підняв податки та спалив кілька сіл. Це не справило жодного помітного ефекту. 

І ще ці відьми. Вони не давали спокою його думкам. 

— Блазню! 

Блазень, що закуняв був позаду трону, нажахано підхопився. 

— Так! 

— Сюди йди, дурню! 

Блазень, скорботно брязкаючи дзвіночками, наблизився до господаря. 

— Слухай, блазню, тут що, завжди дощ? 

— Воля ваша, шанов… 

— Просто відповідай на запитання, — сказав лорд Шельметь із залізним терпінням. 

— Іноді дощ припиняється, сер. Щоб міг початися сніг. А часом усе королівство вкриває справжній орґулярний туман. 

— Орґулярний? — відсутньо перепитав герцог. 

Блазень не міг стриматися. Його вуха з жахом почули, як його власні вуста вимовляють: 

— Густий, мій пане. Від лалатинського «orgulum», що означає густий суп.[17] 

Але герцог не слухав. Слухати варнякання холопів він вважав не вартим зусиль. 

— Мені нудно, блазню. 

— Тоді дозвольте, повелителю, розважити вас веселими дотепами та добродушними кпинами? 

— Ну, спробуй. 

Блазень облизнув пошерхлі губи. Насправді він такого не чекав. Королеві Веренцу цілком вистачало для сміху дати блазневі копняка чи пожбурити пляшку йому в голову. Ото був справжній король. 

— Нумо, я чекаю. Сміши. 

Блазень ніби наважився стрибнути у воду з великої висоти. 

— Добре, шановний, — пробелькотів він. — Який ліхтар ніколи і не горить, і не світить?[18] 

Герцог наморщив чоло. Блазень відчув, що тягти з розгадкою не варто. 

— Та ж той, що намальований! — вигукнув він і злегка вдарив лорда Шельметя надувною палицею та бренькнув на своїй мандоліні — адже це входило в комплект жарту. 

Вказівний палець герцога відбарабанив короткий дріб по бильцю трону. 

— Так? — сказав він. — А чому? 

— Ну, гм-м-м, це, як би сказати, сіль усього жарту, — промимрив блазень і додав: — Мій прадід вважав його одним з найкращих у своїй колекції. 

— Закладаюся, він розповідав його інакше, — сказав герцог. Він підвівся. — Поклич моїх доїжджачих. Гадаю, я трохи пополюю. Ти можеш приєднатися. 

— Мій пане, я не вмію їздити верхи! 

Вперше за весь ранок лорд Шельметь посміхнувся. 

— Чудово! — сказав він. — Тобі дадуть коня, на якому їздити й неможливо. Ха-ха. 

Він опустив погляд на свої бинти. «Треба, подумав він, взяти в зброяра напилок». 

Рік поступово минав. Дні терпляче йшли один за одним. Колись, на світанку мультиверсуму, вони намагалися пройти всі одразу, та це не спрацювало. 

Томджон сидів під розхитаним столом Г’юла і дивився, як його батько ходить туди-сюди поміж халабуд, жестикулює і говорить. Вітолер завжди жестикулював, коли говорив; якби йому зв’язали руки за спиною, він онімів би. 

— Добре, — говорив він. — Як щодо «Королівських мостів»? 

— Минулого року ставили, — відповів голос Г’юла. 

— Гаразд. Дамо їм «Малло, тирана Хапонського», — сказав Вітолер, і його горлянка плавно перейшла на іншу передачу, від чого голос набув потужності, здатної заглушити посвист вітру на порожній центральній площі міста середніх розмірів. — «В крові прийшов я, І за правом крові, Й ніхто кривавих стін цих не злама…» 

— Ми це ставили позаминулого року, — спокійно сказав Г’юл. — В будь-якому разі глядачі по горло ситі королями. Вони хочуть чогось веселенького. 

— Не моїми королями, — заявив Вітолер. — Хлопче, люди приходять до театру не посміятися — вони приходять Надихнутися, Навчитися, Здивуватися… 

— І посміятися, — ще спокійніше додав Г’юл. — Погляньте сюди. 

Томджон почув шарудіння паперу і рипіння лози, з якої плели кошики для антуражу, на один з яких, очевидно, присів Вітолер. 

— «Майже чарівник», — прочитав він. — «Або Потіш себе». 

Г’юл витягнув ноги під стіл — і тим самим випадково розкрив місце, де перебував Томджон. Він нахилився і витягнув хлопчика з-під столу за вухо. 

— Про що там? — спитав тим часом Вінтолер. — Чаклуни? Демони? Бісики? Крамарі? 

— Мені найбільше подобається четверта сцена акту другого, — сказав Г’юл, штовхнувши малюка в напрямку скрині зі сценічним причандаллям. — «Кумедне миття підлоги з двома служницями». 

— Як щодо сцен з мерцями й ліжками?[19] — з надією спитав Вінтолер. 

— Нема-а, — протягнув Г’юл. — Але можу нашкрябати гумористичний монолог в акті третьому. 

— Гумористичний монолог! 

— Добре-добре, в останньому акті є місце для діалогу героя з самим собою, — поспішно сказав Г’юл. — За вечір напишу, нема проблем. 

— І нехай когось заріжуть, — сказав Вінтолер, підводячись. — Хай там буде яке-небудь мерзенне вбивство. Це завжди йде на ура. 

Він вийшов розпоряджатися встановленням сцени. 

Г’юл зітхнув і взявся за перо. За стінами з мішковини купчилося містечко Вислопеськ, яке незбагненним чином дозволило розмістити себе в улоговині між майже прямовисними стінами каньйону. Насправді у Вівцескелях вистачало рівних поверхонь — от тільки майже всі вони були вертикальними. 

Г’юл не любив Вівцескелі, і це було дивно — адже то був традиційно гномівський край, а Г’юл був саме гномом. Щоправда, його вигнали з племені багато років тому — не лише через його клаустрофобію, але й через звичку засинати на ходу. Тамтешній король гномів схильний був вважати, що це не найкращий дар для особи, яка повинна не лише робити замах киркою, а й опустити її куди слід. Тож Г’юл отримав від одноплеменців дуже маленьку торбинку золота, щиросердні побажання доброї дороги та рішуче «прощавай». 

Зовсім випадково неподалік саме зупинився Вітолерів мандрівний театр, і гном не пошкодував дрібної мідної монетки за можливість подивитися «Дракона рівнин». Він переглянув виставу, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, а вже наступного ранку стукав у халабуду Вітолера з чернеткою «Короля-під-Горою». В принципі, твір вдався далеко не шедевром, але Вітолер був достатньо проникливим, аби зрозуміти,