Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

наступного дня взялася підшуковувати інший, гідний її доньки університет. Зупинилася на Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого в Харкові, ймовірно, тому, що в Харкові жила її тітка Мейрам Алієва. Рута, коли про це почула, тільки закотила очі та, грюкнувши дверима, зачинилась у своїй кімнаті.

– А ти говорила їй, що хочеш… ну… – побачивши, як змінилось обличчя сестри, Інді обірвала запитання на півслові.

Над головою Рути немовби нависла темна хмара.

– Хочу що? – вона з викликом подивилася на Інді.

– Хочеш стати письменницею. – Інді вдала, ніби не помічає, як її сестра ментально барикадується.

– Невизнаною письменницею, – несподівано дзвінким голосом випалила Рута. – Вона так і сказала: невизнаною письменницю я зможу стати завжди, а перед тим, як і всі нормальні люди, маю здобути нормальну освіту, – дівчина пальцями зобразила лапки. – Нормальні, блін, люди.

– Не скипай. Я через це вже проходила. Вона так натякає, що почувалася б спокійніше, якби ти подумала про запасний план.

Запасний план. Усі постійно торочать їй про запасний план. Рута спершу скривилася, а тоді, похитавши головою, відкинулася на подушку. На обличчі застигла понура посмішка. Інді, відчувши за тією посмішкою мовчазний докір, відвела погляд від екрана.

Минулої зими Індія натрапила на їхньому домашньому комп’ютері на течку, в якій її сестра зберігала свою писанину. Спочатку Інді страшенно здивувалася. Вона знала, що Рута захопилася сучасною літературою, але на той момент гадала, що це захоплення незабаром мине. Інді не могла так просто повірити в те, що сестра, яка ще два роки тому не розуміла, навіщо марнувати час на вигадані кимось історії, раптом сама захотіла ці історії вигадувати. Нічого не кажучи Руті, Інді скопіювала файли собі на планшет і протягом наступного тижня їх усі прочитала. Там були переважно коротенькі есе, кілька оповідань, а також файл із начерками чогось більшого – повісті, а може, навіть роману. Інді сподобалося не все, про що писала її сестра, проте вона була вражена тим, як це було написано. Навіть дещо наївні Рутині есе не вимагали редагування. У це виявилося повірити ще важче: Рута, яка, здавалося, ніколи по-справжньому не любила читати, у свої сімнадцять років уже могла генерувати те, що Яків Демидович називав «чистими рядками».

Знаючи, що між сестрою та матір’ю триває мовчазна війна через екзамени, Інді на початку лютого показала ці тексти матері. Аміна прочитала, сказала, що їй сподобалося, і… на тому все. Вона не сприйняла їх усерйоз, навіть не здогадалася, що в такий спосіб старша донька намагається пояснити їй, що Рута має власне, відмінне від материного, бачення кар’єри (пізніше Аміна таки зрозуміла, але ставлення до доньчиного захоплення не змінила: писати – несерйозно). Рута, коли дізналася, розлютилася на сестру – не так тому, що без дозволу полізла в течку, як через те, що показала тексти матері.

Рута соромилася не написаного. Причиною ніяковіння був той факт, що вона наважилася щось написати. Шкільні історії про письменників здебільшого були історіями невдах. Світ, який відкрив для неї Яків Чорнай, у якому писали Девід Мітчелл, Кормак Маккарті чи Меґ Вуліцер, у якому письменники були яскравими й успішними, її батьки вважали наївною фантазією, і Рута не знала, як внести у свідомість матері, що письменник не обов’язково повинен мати трагічне життя та сконати в злиднях. Через це вона нітилася й дратувалася ще дужче. Навіть зараз, щойно Інді згадала про письменництво, Рута наїжачилася. Індія відчувала зміну її настрою, проте не розуміла (а може, не бажала розуміти): підтримуючи сестру в тому, що лиш додає їй сорому, не просто не допомагає, а й шкодить. Цілить у найчутливішу точку та завдає щораз більшого болю. Інді любила Руту, однак чомусь не усвідомлювала, що любов не завжди зціляє – іноді любов рве на шматки.

– Вступай на літературну творчість до Острога. Не гони – у тебе реально виходить писати.

– Діяльність, – процідила крізь зуби Рута. – Спеціальність називається «Літературна діяльність». Там ніхто не вчить творчості.

– Ну, це майже те саме. Чи в тебе є кращі варіанти?

– Я дивилася перелік предметів – та сама філологія. І я не уявляю, як витримаю п’ять чи шість років у Острозі. Я не хочу.

– Що не так з Острогом? До Рівного рукою подати.

– Сумніваюся, що це те місце, де можна набратися досвіду, про який хоч комусь буде цікаво читати. Я не висиджу там чотири чи п’ять років.

Інді гмикнула, чим іще більше розсердила сестру.

– Не можна мати все й одразу. – Вона починала втомлюватися від розмови.

– Але можна принаймні рухатися в правильному напрямку.

– Ти взагалі сама знаєш, що тобі треба?

Рута відповіла не відразу.

Вона міркувала про це вже, мабуть, півтора року. Не про те, ким мріє стати, а радше про те, як визначитися. Як людина – тобто людина, яка зрештою досягає успіху, – знаходить власне покликання? Випадково наштовхується? Обирає свідомо? Вичікує, коли покликання впаде їй на голову? Рута спостерігала за дорослими, подумки длубалася в їхніх біографіях, намагаючись зрозуміти, як вони стали тими, ким стали, і зрештою прийшла до не надто втішного висновку: майже ніхто не робив це усвідомлено. Ніхто не робив це розумно. Більшість, кого вона знала, а також ті, про кого могла розпитати, просто рухалися навмання, хапалися за все, що траплялося, наче якісь одноклітинні, аж поки не прилипали до того, що забезпечувало нормальний заробіток. Рута визнавала: життя – це не точна наука, проте усвідомлення того, що основою для більшості відомих їй успішних кар’єр слугує щось на кшталт броунівського руху, бентежило. Це здавалося неправильним.

Тож Рута не знала, що робити зі своїм життям. Знала лише, чого вона точно не хоче: здобути фах лікарки чи юристки, пустити корені й безповоротно загрузнути в житті, ритм якого залежить від робочого графіка з дев’ятої до шостої. Вона любила книжки, відчувала, що вміє писати, сподівалася, що за умови постійної роботи над собою зможе писати ще краще. І їй це подобалося. Справді.

– Я могла б жити в Києві, підробляти моделлю й писати. – Вона водночас і нітилася, і промовляла так, ніби щосили намагалася вразити сестру; останнє викликало відразу до самої себе. – Ну, пробувати писати… Я не хочу в універ.

Інді вирішила поцікавитися, чи сестра аж така впевнена, що їй вдасться писати так, щоб гонорарів вистачало на життя, проте останньої миті пом’якшила запитання:

– Ти віриш, що так само хотітимеш писати через п’ять років? А через десять? Бо з модельного бізнесу тебе врешті-решт