Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
Рутин погляд ледь змістився та сфокусувався на екрані.
– Це так давно було. – Вона глибоко вдихнула. – Я вже й не пригадаю, коли ми востаннє разом дивилися на зорі.
– Ага. – Інді звідкілясь видобула пакунок із солоними крекерами. Розірвала його й закинула кілька до рота.
– Ти чим там хрумтиш?
– Крекери.
– Я теж хочу, – набурмосилась Рута.
– Перетопчешся.
Також збагнувши, що неправильно повелася з сестрою, Рута тихо сказала:
– Пробач за те, як я зреагувала. Я рада за вас. Чесно-чесно.
Інді махнула рукою, мовляв, пусте.
– Я сама винна. Не треба було все так одразу вивалювати.
Рута вирішила змінити тему:
– Щось читаєш зараз?
Вона не забула, що в сестри сесія, але воліла перемкнутися на щось знайоме й не таке дражливе, а книжки за останні роки стали однією з найулюбленіших тем.
Інді картинно застогнала.
– Підручник із фармакології.
– Бідося.
– Перед сесією встигла закінчити Ремарка.
Перед тим Інді проковтнула Стейнбека, а до нього – Фолкнера, тож Рута з погано прихованими нотками занудства в голосі бовкнула:
– Геть звихнулася на класиках.
– Ти це говориш таким тоном, ніби я підсіла на героїн, – відрізала Інді. – Що в цьому поганого?
– Нічого. Вони пишуть про світ, яким він був сто років тому. Про проблеми, яких уже давно немає.
– Вони пишуть про проблеми, які актуальні завжди. – Інді не поділяла Рутине захоплення сучасною літературою. – На те вони й класики. Ось, наприклад, Фіцджеральд…
Рута, кривляючись, перебила її:
– Ось, наприклад, Фіцджеральд! Ти як знала: я майже домучила збірку «Прощення гріхів». Ти ж читала? – Рута дочекалася, коли сестра кивне, і продовжила: – Не пам’ятаю назви оповідання: там дівчина їде з навчання, їй усе не подобається, вона думає про те, як це тупо – вчитися, стільки зусиль, а навіщо воно, в голові перебирає хлопців зі свого містечка, мріє, як вийде заміж і народить купу дітей. І все, кінець оповідання. Це, по-твоєму, актуальні проблеми? Це має мені подобатися? Блін, та це тупо. Ту-у-у-по! Я взагалі не розумію, як таке можна читати?
Інді зігнорувала очевидний тролінг.
– Не суди про Фіцджеральда за одним оповіданням.
– Ну та, – розходилася Рута, – він увесь такий! Поки добивала збірку, разів із двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кількох чоловіків.
Інді парирувала:
– Ті, кого читаєш ти, не кращі. Пласкі та вульгарні. Ти не розумієш, як люди читають Фіцджеральда, а я не розумію, як люди, що читають сучасну літературу, не впадають у кому від нудьги!
– Ти серйозно? – Рута вдала, що обурилася. – Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагіхара вульгарна? Покайся, інакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!
Інді показала сестрі язика.
– Вони однаково нудні. Як на когось із них можна рівнятися?
– Говориш, як батько, – пирхнула Рута. – Наче рівнятися можна лише на тих, хто вже помер.
Суперечка була непринциповою, тож Інді не відповіла. Якийсь час вона тільки хрумкала крекерами. Згодом її сестра, зітхнувши, промовила:
– Мені не вистачає тебе.
Інді припинила жувати.
– Мені теж, насправді.
– А як же Ілля? – зіронізувала Рута.
– Ти плутаєш зовсім різне, – розважливо відповіла Індія. – Ілля хороший, але це інакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом відтоді, як ти народилася. Ти й надалі моя сестра, і де б я не жила, що б я не робила, це не зміниться. Ми разом.
На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолійний вираз.
– Знаєш, – озвалась вона, – я колись мріяла бути як ти. – Помітивши, як кутики губ Індії смикнулися вгору, дівчина задерикувато випалила: – Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зі мною проводила, ти могла на рівних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класі, надивившись на тебе, я пробувала малювати комікси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрібні клапті й викидала. Я навіть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцові» стільки сторінок немає, скільки разів я над ним засинала, але зрештою дочитала. Ніфіга не в’їхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотіла бути як ти.
– Але тепер уже не хочеш, – із сумною усмішкою на півобличчя проказала Інді.
– Річ не в тім. Не в тобі, розумієш? Просто… – Рута насупилася, добираючи слова, – я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаєш, у десятому класі ти малювала круті моделі одягу? В тебе ще альбом з ескізами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скільки мені тоді було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твоє ставлення. Мені здавалося, ти мрієш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, і мені теж забаглося мріяти. Я не уявляла про що й навіть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула більшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. – Інді подалася назад, однак Рута того не помічала. – Річ не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, і я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвідомити, що з кожним днем стаю дедалі менше схожою на ту жінку, якою мріяла стати, коли мені було п’ятнадцять, і… і… вже нічого не можу із цим удіяти. Я страшенно боюся цього: повертаєш не туди, обираєш не те, потім намагаєшся цьому відповідати й зрештою перестаєш бути собою. А коли спохоплюєшся, то розумієш, що вже зовсім, зовсім пізно.
– Знаєш що? – вигнула брову Інді.
– Що?
– Ти перечитала сучасної літератури.
– Та ну тебе…
Попри те що в голові гніздилися не дуже радісні думки, Рута начепила на обличчя банальну усмішку. Вони віддалялись, і ні вона, ні Індія не могли нічого із цим зробити. Їхні виняткові спорідненість і близькість зумовлювала, напевно, ідеальна різниця у віці: не дуже велика, через що Індії було цікаво з Рутою, й не мала, завдяки чому сестри не перетворилися на
