Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

голову. Впродовж наступної хвилини перебігала очима з мармурових надгробків удалині на худі хрести над ближніми могилами, уважно вивчала смітник на перетині асфальтованих доріжок, потім перекинулася на залишені після поминальної неділі й уже вицвілі на сонці писанки та паски, коротше, робила все, щоб не дивитися на тіло Якова Демидовича. Зрештою вперлася поглядом у землю під ногами.

Спливло кілька хвилин, священик затягнув «Трисвяте», і труну спустили в могилу. А тоді Іванка легенько штурхнула подругу ліктем.

– Що таке? – підвела голову Рута.

Подруга стрельнула очима в бік натовпу. Рута простежила за її поглядом і легенько сіпнулася, зрозумівши, що Анна Ігорівна, дружина Чорная, пильно приглядається до них.

– Біологічка, – стараючись не ворушити губами, мовила Іванка, – витріщилася на тебе.

– Чому зразу на мене? – таким самим здушеним шепотом відказала Рута. – На нас.

Та вона помилялася: настирливий, загострений погляд Анни Ігорівни приклеївся саме до неї, Рути Статник. Дівчина відчула, як обличчя заливає фарбою.

– Що мені робити? Кивнути? Я повинна привітатися?

– Ти здуріла, – прошипіла Іванка. – Ще, блін, рукою помахай. На похороні не вітаються.

– Ти впевнена?

– Ні.

– Тоді що? Опустити голову? Відвернутися? Це нечемно.

Анна продовжувала жадібно вбирати очима Рутине обличчя. Під тим прискіпливим поглядом дівчина стояла ніби гола та зрештою занепокоїлася: може, з нею щось не гаразд? Непідхожий одяг? Щось прилипло до обличчя? Поки вона вигадувала, як викрутитися, до Анни Ігорівни підійшов високий чоловік, і вчителька спрямувала погляд на нього.

Рута видихнула.

– Бляха, чого вона так витріщалася? – А потім: – Не треба було сюди їхати.

Іванка скоса глипнула на подругу.

– Це була твоя ідея.

Рута переступила з ноги на ногу – під мокасинами смачно чвакнуло – і опустила голову. Подумала, що мокасини після повернення легше буде спалити, ніж відмити. А тоді знову спідлоба зиркнула на Анну Чорнай.

Рута ніколи не цікавилася біологією, не мала досягнень, якими могла би похвалитися (особливо порівняно з літературою), та попри це в десятому класі Анна Ігорівна почала ставитися до неї не те щоб із прихильністю, а радше з незвичною увагою. Рута вирішила, що це через Якова Демидовича, який розповів дружині про її любов до книжок. Утім це не пояснювало всього. Скажімо, іноді перед уроком Анна Ігорівна цікавилася, як Рута почувається. Або розпитувала її про сестру. А якось поставила вже зовсім недоладне запитання про те, як Руті спалося. Підсвідомо сподіваючись на поблажки, Рута не ухилялася від такої незбагненної нав’язливості, проте вважала поведінку біологічки щонайменше дуже дивною: жодним іншим учнем чи ученицею 11-А Анна Ігорівна так не переймалася.

Ось і зараз… щось було не так.

Дівчина крадькома розглядала Анну Чорнай. Люди кидали в могилу жмені землі й по черзі підходили, щоб висловити співчуття, проте Анна дивилася кудись убік. Вона була блідою (єдиний колір, що зберігся на обличчі, – фіолетові розводи під очима), і водночас у тому, як вона трималася, не відчувалося ні смутку, ні гострого розпачу, лише якась нервова зосередженість. Анна Чорнай застигла з таким виразом на обличчі, ніби намагалася знайти відповідь на запитання, суті якого не розуміла.

А потім Руту гойднуло. Вона ступила крок назад, послизнулася й ухопилася за Іванку. Реальність раптом стала розмитою та невиразною. Дівчину огорнуло знайоме відчуття давно переглянутого фільму: вона не пригадувала нічого конкретного, не пам’ятала, чим усе закінчиться, проте не сумнівалася, що вже його бачила. Її сприйняття дійсності роздвоїлось, і чималий пласт його безшумно ковзнув у минуле. Вона вже була тут, відчувала у волоссі цей вітер, уловлювала сонячні відблиски на мармуровому надгробку далеко позаду Анни Чорнай. Це вже було!

У голові все змішалося, Рута затулила очі від сонця, а за мить, прибравши долоню, знову впіймала на собі погляд Анни Ігорівни. Жінка немовби обпалювала її очима.

– Закрий рота, – стиха наказала Іванка. Рута не зреагувала, і її подруга повторила голосніше: – Статник, блін, закрий свого рота. Зараз муха залетить.

Рута повернула голову, сердито стулила губи.

– Що не так?

– Ти наче привида побачила.

– Щось найшло. – Рута обережно, щоб не зустрітися поглядами, глипнула на Анну Ігорівну, проте вчительку в цей час хтось обіймав. – Вибач. Завтикала просто.

– Усе гаразд? Ти бліда.

– Так. Тобто ні. – Руті раптом закортіло перетворитись на невидимку, щоб усі забули її й відчепилися від неї. Вона повільно повторила: – Не треба було сюди йти.

Іванка щось невиразно мугикнула.

Люди тим часом помалу розходилися.

– Ходімо, – мотнула головою Іванка в бік дружини Чорная. – Маємо щось сказати перед тим, як піти.

Рута мотнула головою. Запаморочення минуло, зате відчуття дежавю все ще обволікало її, немов димом.

– Не думаю, що це гарна ідея.

– Всі йдуть.

– Я не хочу.

– Всі йдуть, – повторила Іванка.

– Блін.

Іванка рушила першою, Рута, втиснувши голову між пліч, поплелася за нею. Дівчата оминули копачів, які закидали могилу землею, пропустили літню пару – чоловік і жінка трималися одне за одного так, ніби поодинці не могли пересуватися, – а тоді, опустивши очі, наблизилися.

Анна Ігорівна кивнула їм, Рута у відповідь тільки кліпнула та почервоніла, Іванка заіржавілим голосом забурмотіла щось на кшталт «ми співчуваємо», але майже відразу стихла. Впродовж наступних кількох секунд було чути тільки приглушений стукіт земляних грудок об кришку труни та тріпотіння стрічок на вінках під поривами вітру.

Мовчанка затягувалася. Рута сердилась на Іванку за те, що та видушила із себе лише два слова, і зрештою наважилася звести очі на вчительку. Обличчя Анни Чорнай було неначе вирізане з картону. Рута не могла його прочитати й не уявляла, що їй говорити. Тобто вона розуміла, що мусить говорити слова підтримки, та не могла дібрати жодного. Несподівано дівчина згадала про роман Хлої Бенджамін – останнє, що Яків Демидович дав їй почитати.

– У мене ваша книжка, – слова вилетіли швидше, ніж Рута встигла збагнути, що робить. – Тобто це книжка Якова Демидовича… Мабуть, мені треба її повернути.

Іванка вирячилася так, ніби її подруга лайнулася. Рута сама зрозуміла, що верзе нісенітницю, й почервоніла ще дужче – від щік можна було прикурювати, – після чого спробувала виправити ситуацію:

– Тобто вона в мене не з собою, книжка вдома. Я… е… потім вам принесу… – Здавалося, ще трохи, і вона розплачеться. – Пробачте… Мені дуже жаль.

Аннин застиглий погляд потеплішав, і вона повільно кивнула, немовби відпускаючи дівчат. Іванка схопила Руту під лікоть і посунула геть; коли дісталися доріжки, знервовано зашепотіла:

– Статник, ну ти, блін, даєш. Оце так підтримали. Всратися