Небесний Легіон - Наталія Глушко

Вершники стрімко летіли вперед, залишаючи за спиною величне озеро Аерлін. Його темно-сині води виблискували під променями сонця, що сходило, а легкий вітер створював химерні візерунки на водній поверхні. Шум води, з водоспаду змішувався зі співом птахів, створюючи мелодійні звуки, які хотілося слухати і радіти життю. Дракони, відчуваючи наближення до пункту призначення, розправили крила ще ширше, збільшуючи швидкість.

Під ними до неба тягнулися  засніжені вершини Лінданорських гір. Ксінея—столиця ельфійського королівства, вже виднілася вдалині.

—Нарешті…—протягнув Лорін, пригладжуючи свого дракона по загривку.
— Моїй спині не завадило б трохи відпочинку.

— Ага, ще скажи, що втомився!—підколола його Ріанель.

—Ми всі бачили, як ти насолоджувався кожним віражем.

— Це були вимушені маневри!— серйозно відповів Лорін, але не втримався від усмішки.

— Так-так, звісно,— Ріанель пирхнула, повертаючи голову до Дерека і Кассії.—А ви як там?

Дерек, що сидів позаду Кассії, поправив хватку на повідках Ноктаріса.

— Кассія ще не вірить, що літає верхи на драконі.

— Це правда,— кивнула дівчина, її очі сяяли.

— А ти ще вчора боялася, що дракон тебе скине,— жартівливо нагадав Дерек, нахилившись ближче.

Кассія відчула тепло його дихання біля свого вуха й здригнулася, але швидко взяла себе в руки.

— Це було до того, як я зрозуміла, які вони розумні й… надійні,—відповіла вона, м'яко провівши руку по чорній лусці Ноктаріса.

Дракон тихо загарчав, немов задоволений похвалою.

—І все ж ти добре тримаєшся,—Дерек схвально кивнув.

— Спасибі…—ледь чутно відповіла Кассія, і її щоки трохи порожевіли.

Лорін, що летів поруч, помітив це і глузливо хмикнув:

— Ой-ой-ой, як це мило! Новоспечена вершниця і її вірний інструктор!

— Лоріне, стулися!—Відрізав Дерек, не витримавши.

— Ей, не злися,—засміявся Лорін.

—Просто я радий бачити, що нарешті між вами двома пробивається щось цікаве.

Кассія кинула на його сердитий погляд, але швидко відвернулася, втупившись у краєвид попереду.

З цього боку Лінданорські гори спадали крутими зрізами, відкриваючи дорогу до лісів і полів Грінмоланду. Над густими верхівками дерев час від часу здіймалися високі сріблясті вежі, а між річками та озерами виднілися ельфійські села.

А потім перед ними розкрилася велич Ксінеї—місто, що ніби зросло серед дерев, сплітаючись із природою. Високі вежі, вкриті витонченими візерунками, блищали в сонячному світлі, а широкі мости з білого каменю перетинали канали, з'єднуючи різні частини міста.

— Яка краса…— видихнула Кассія.

— Це ще здалеку, а від коли спустимося вниз…— усміхнулася Ріанель.

Дракони почали знижуватися, і тепер уже можна було розгледіти Цитадель, де навчалися Лорін і Ріанель, центральну площу міста, де їх чекали король Елтінфел, генерали та крилаті стражі.

—Приготуйтесь до приземлення,—командним тоном сказав Дерек.

Дракони вирівняли політ, розправивши крила і  плавно описуючи кола почали опускатися на площу. Ще кілька секунд—і вони вдома.

Дракони велично приземлилися на подвір'ї замку Ксінеї, здіймаючи у повітря хмари пилу. Їхні масивні крила з шелестом склалися, а потужні лапи торкнулися кам'яної бруківки.

Вартові та слуги, які були на подвір'ї, відсахнулися з переляку. Дехто навіть вихопив зброю, але швидко опустив її, коли побачив, що з драконів спішуються вершники.

— Спокійно, вони свої!—голосно сказав Елтінфел, який уже чекав на гостей. Він швидко окинув поглядом  вершників.

—Ви прибули саме вчасно.

— Сподіваюся, не запізно,—відповів Дерек, скидаючи каптур і витираючи з чола краплі поту.

— Ви встигли. Але часу в нас мало,—серйозно мовив король, а тоді звернувся до слуг:

—Подбайте про драконів! Нехай їх нагодують і відведуть у затінок для відпочинку.

Дракони, почувши це, пирхнули. Декілька ельфів обережно наблизилися до них, ведучи їх у просторий загін із високими колонами та густими виноградними лозами, що створювали приємну тінь.

Елтінфел же провів вершників у замок, наказавши слугам підготувати для них кімнати.

За вечерею у просторій бенкетній залі зібралися вершники, Арон, Елмег, король Елтінфел і кілька його радників. Великий дерев'яний стіл, інкрустований сріблом, був заповнений стравами: соковита смажена дичина, запашне овочеве рагу, м'який хліб, ароматні сири та ягідне вино.

Лорін одразу схопив шматок м'яса, не приховуючи апетиту.

— Це найкращий прийом, який у нас був за останній тиждень! — мовив він, запиваючи вином.

— Лоріне,—хмикнула Ріанель,—ти взагалі вмієш їсти тихо?

—Коли ти голодний, що важливіше: етикет чи виживання?

Елтінфел, який сидів на чолі столу, ледь усміхнувся від їхніх жартів, але швидко повернув розмову в серйозне русло.