Золотий маг. Книга 1. Зерно - Микола Олександрович Бакума

головами та головними уборами тих, хто стояв попереду. І хоч одним із завдань, які ставив для нього Зонколан, було долучення до вищого суспільства, Ніку настільки цього не хотілося, що він сподівався відкласти це на якомога дальній термін, або краще назавжди. Урочистості завжди дратували й втомлювали його, але зараз було розпорядження директора Хегана, тому доводилося терпіти.

Виступив з промовою король, порадувавши стислістю та простотою виступу. Потім принц Тан розповів про досягнення армії королівства за минулий рік, а завершував цю говорильню канцлер Миті, який довго та нудно хвалився досягненнями й успіхами. На щастя, офіційна урочиста частина щорічного королівського балу на цьому закінчилася. Далі король у супроводі свити почергово підходив до груп присутніх і про щось коротко з ними розмовляв. Підійшов він і до магів Школи. Обмінявшись вітаннями з директором Хеганом та привітавши магів із закінченням року, він пройшов далі. Через добрі півгодини король завершив свій церемоніальний обхід всіх присутніх, бо групи стали перемішуватися, а в залі заграла музика. Почався бал.

Маги Школи теж почали розходитися, знаходити знайомих, друзів, спілкуватися. Молодь танцювала в центрі залу. Нік помітив, як якийсь офіцер підійшов до Квіти і запросив її на танець. У залі народ почав перемішуватися, створюючи групи за інтересами. Поруч з Ніком залишалося кілька викладачів та учнів. Решта розбрелися по залу.

— Слухай, Каваре, а довго все це дійство триватиме? Воно мені вже добряче набридло, — запитав він учня-куратора, що стояв поруч.

— До самого ранку, — відповів Кавар. — Зараз трохи будуть танці, потім урочистий банкет, а після різні вистави та знову танці. А ти чому не веселишся і не танцюєш?

— Старий я вже для таких розваг, та й не люблю я це. А можна якось звідси втекти раніше?

— Звичайно, можна. Потрібно тільки довести до відома директора Хегана або когось із старших викладачів. Біля входу в палац всю ніч чергуватимуть карети зі Школи.

— Вже добре. Треба буде звалити швидше.

— Ти що? Так почесно потрапити на королівський бал! Всі учні хочуть, але беруть тільки кращих. Я взагалі не розумію, як ти потрапив сюди? Зазвичай учнів першого року не беруть. Тому радій та отримуй задоволення.

— Ага. Я і радію, — зло відповів Нік. — Ти сам чого стирчиш тут зі мною? Он скільки молодих дівчат вільних. Запрошуй і танцюй. Он красуня Амалі стоїть одна. Вперед!

— Ну що ти. Я з бідної сім’ї. На балах не бував. Танцювати не вмію. А до Амалі взагалі боюся підходити. Вона така красива, — сказав Кавар і почервонів.

— Це дурниці. Ти теж не останній учень у Школі. Чого боятися? Ну, хочеш я їй скажу, щоб вона тебе запросила?

— Ти що! Ні! Ні! Не треба, — злякався учень і втік подалі в натовп.

— От герой, — посміхнувся Нік йому навздогін.

— А, ось ти де! — прогримів знайомий голос над вухом і по спині начебто дошкою хтось вдарив.

— Зонколане, привіт. Радий тебе бачити. Тільки наступного разу контролюй силу, а то плечі мені поламаєш, — Нік радісно обнявся з главою клану. — Як твої успіхи? Давно тебе не бачив.

— У мене все добре. Все ніяк не було часу заглянути в Школу. Справи клану весь час забирають. Та й до столиці я тільки вчора приїхав. Якраз на бал. Як твоє навчання?

— Якщо чесно, вже неабияк набридло. Багукхан вирішив мене добити заняттями. Ставить багато додаткових. Добре, що навчальний період закінчився. Хоч трохи відпочину.

— Ти займайся. Хранитель зайвим навантажувати не буде. Ой, забазікався я тут з тобою. Я чому тебе знайшов. Хеган просив відвести тебе до Магістра Дорінга. Він тебе вже чекає.

— Нарешті. А то я боявся, що всю ніч доведеться тут стирчати. Давай веди.

— Ніку, ти будь обережнішим. Дорінг рідкісна сволота. І обов’язково буде у тебе в голові копатися. Це його улюблене заняття.

— Нехай копається скільки захоче, — посміхнувся учень.

Зонколан, розштовхуючи людей, як криголам, направився в один з кутів залу. Там виявилася невелика ніша, в якій, зручно розташувавшись в глибоких кріслах, розмовляли кілька магів.

— Магістре Дорінгу, — Зонколан, зігнувшись у два рази, нахилився до одного з магів. — Ви просили запросити до вас учня Школи Ніка Елішу Крігера. Ось він.

— Дякую, шановний Зонколане. Ви можете йти. Я трохи побалакаю з вашим учнем і швидко його відпущу веселитися, — відповів королівський маг. У словах відчувалися ворожість і якась зверхність. Він повернувся до учня й продовжив: — Добрий вечір, Ніку. Сідайте навпроти. Мені хотілося б поставити вам декілька запитань.

— Добрий вечір, Магістре. Я із задоволенням відповім на всі ваші запитання, — ввічливо відповів Нік, граючи наївного дурнуватого учня.

— Ось і добре. Я постараюся забрати не надто багато вашого часу. Як вам навчається в Школі? — почав здалеку Магістр.

Нік відчув, як мерзенна холодна змія намагається забратися йому в голову. Було неприємно і хотілося посмикати головою, звільнитися від цього відчуття, але доводилося терпіти та не подавати виду, внутрішньо насолоджуючись очікуваним результатом.

— Все добре. Важкувато трохи звикати до таких змін у моєму житті. Я ж не молодий хлопець, тому важко в такому віці знову починати вчитися.

На обличчі Дорінга відбилося здивування. Навіть виникла незручна пауза. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається з його заклинанням. Але взяв себе в руки й продовжив.

— Ніку, я бачу, ви скуті. Ви боїтесь мене? Не потрібно. Розслабтеся. Це не іспит. Ми просто