Американські боги - Ніл Гейман

У гайочку біля підніжжя пагорба підстаркуватий вампір запропонував цигарку «Мальборо» здоровенній мавпоподібній істоті, тіло якої вкривала лише сплутана помаранчева шерсть. Та з удячністю прийняла цигарку, і вони мовчки покурили вдвох.

Семеро китайських чоловіків і жінок вийшли з «Тойоти Превіа», яка зупинилася на узбіччі. Впадало у вічі те, якими чепурними та охайними були вони та їхні темні костюми, які прийнято носити серед дрібних чиновників у деяких країнах. Один з них мав планшет зі списком, з яким звірявся, поки вони виймали з багажника великі торби. В таких сумках зазвичай перевозять приладдя для гольфу, але цього разу там були мечі з гравіюванням і лакованими рукоятями, різьблені палиці і дзеркала. Зброю розподілили, звірили зі списком, розписалися за отримане.

Знаменитий у минулому комік, що, здавалося, помер ще у 1920-х роках, вибрався з деренчливого автомобіля і роздягнувся: в нього були козлячі ноги і коротенький хвостик.

Приїхало четверо усміхнених мексиканців. Вони мали чорне, дуже лискуче волосся, і вони сьорбали по черзі з пивної плящини в коричневому паперовому пакеті. Там була гірка на смак суміш товченого шоколаду, алкоголю і крові.

Дрібненький темнобородий чоловічок у припорошеному чорному капелюсі, з-під якого кучерявилися пейси, і в молитовній шалі з торочками на плечах прийшов із полів пішки. Його супутник відставав на кілька кроків: удвічі вищий, зі шкірою світло-сірого кольору, ніби добірна польська глина, а на чолі в нього було вкарбоване слово, що означало «правда».

Вони прибували і прибували. Під’їхало таксі і підвезло кількох ракшасів, демонів з Індостану. Ті розсипалися довкола підніжжя пагорка і безмовно витріщались на людей, доки не примітили Мамуджі. Її очі були заплющені, а уста вимовляли німу молитву. Крім неї, вони тут нікого не знали, та все одно боялися підійти, згадуючи битви минулого. Її руки перебирали намисто з черепів довкола її шиї. Її коричнева шкіра темнішала, чорнішала, ніби гагат, набувала обсидіанового кольору зі скляним полиском. Її губи кривилися, зуби загострювалися, ніби кинджали. І тут вона розплющила усі свої очі, прикликала ракшасів до себе і привітала їх, немов власних дітей.

Бурі, що останні кілька днів лютували на північ і на схід від цього місця, не послабили відчуття тиску і напруги в тутешньому повітрі. Місцеві прогнози погоди повідомляли про циклони, смерчі, області високого атмосферного тиску. Дні були теплими, але ночами ставало зимно.

Вони збиралися в неформальні групки — іноді за країною походження, часом за расою, подекуди за темпераментом. Декого об’єднав біологічний вид. Усі були стривоженими та втомленими.

Деякі заводили балачку. Зрідка чувся сміх, стишений і наче випадковий. По колу передавали пиво в бляшанках.

Через луг прийшло кілька місцевих чоловіків і жінок, їхні тіла рухались у незвичний спосіб, коли вони розтуляли рота, то їхніми устами промовляли лоа, що їх осідлали. Високий чорношкірий чоловік говорив голосом Папи Леґби, що відчиняє ворота. Барон Субота, вудунський володар смерті, правував тілом дівчинки-готки з Чаттануґи — здається, він обрав її тільки за чорний шовковий циліндр, що перекособочено вінчав її темне волосся. Вона говорила не власним дівочим голосом, а оксамитовим голосом Барона, смалила велетенську сигару і командувала трьома Ґеде, лоа померлих. Ґеде, в свою чергу, посіли тіла трьох братів середнього віку. Вони озброїлись пукавками і безперестанку переповідали неймовірно масні жарти — настільки непристойні, що ніхто, крім них, не сміявся. Втім, самі вони не відмовляли собі в задоволенні хрипко і часто пореготати із власних анекдотів.

Дві невизначеного віку жінки з народу чикамоґа у поплямлених мастилом джинсах і потертих шкіряних куртках розгулювали околицями та спостерігали за цими приготуваннями. Іноді вони тицяли пальцями і сміялись. Втручатися в конфлікт вони не збирались.

Округлий місяць викотився на сході. До повні йому бракувало дня. Здоровенний червоно-помаранчевий диск завис прямісінько над пагорбами і затулив собою півнеба. Але що далі він плив небом, то меншим і блідішим ставав, доки нарешті не завис високо-високо маленьким ліхтариком.

І залюднено було там, і зібралася там, коло підніжжя Сторожової гори, у місячному світлі, юрба, і чекала.

Лору мучила спрага.

Дехто з живих палахкотів у неї перед очима спокійним світлом, ніби свічка, інші — палали, немов смолоскипи. Завдяки цьому їх легко було знайти чи уникнути за потреби. Тінь же там, на дереві, палав по-своєму, сяяв ні на кого не схожим світлом.

Того дня, коли вони гуляли і трималися за руки, вона картала його за те, що він не живе. Певно, вона сподівалася викресати в ньому якусь іскру непідробного почуття, сподівалася побачити, що була заміжня за справжнім, живим чоловіком. Усе дарма.

Вона пригадувала, як вони йшли поряд і як їй хотілося пояснити йому, що ж вона має на увазі.

А тепер, помираючи на дереві, Тінь був цілковито живий. Вона спостерігала за ним: його життя гасло, і він був концентровано-справжній. Він попросив її побути поруч, залишитися на всю ніч. Він пробачив їй... Здавалося, він їй пробачив. Це не мало значення. Він змінився, і вона знала тільки це.

Тінь сказав їй піти до фермерського будинку — хтось дасть їй води. У будівлі не світилося, і вона не відчувала там нікого. Але він пообіцяв їй, що про неї потурбуються. Вона штовхнула двері — ті відчинилися, голосно зарипівши іржавими завісами.

Щось у її лівій легені ворушилося, звивалося і роїлося, і вона закашлялася.

Лора зайшла до вузенького коридора, майже перегородженого високим запилюженим фортепіано. Будинок усередині пахнув старою пліснявою. Вона протислася повз фортепіано, штовхнула ще одні двері і опинилася в старомодній вітальні, набитій ветхими меблями. На камінній полиці горіла гасова лампа. В каміні тліло вугілля, хоч ззовні Лора не бачила диму і не відчувала жодного запаху. Камін ніяк не розганяв прохолоди, що проймала Лору в цій кімнатці — хоч вона розуміла, що холодно їй могло бути зовсім не через температуру повітря.

Смерть боліла Лорі. Боліли переважно відсутні речі — ті, яких вона більше не мала: пекуча спрага висушила кожнісіньку клітину її тіла, а холод з кісток не могло прогнати жодне тепло. Іноді вона ловила себе на думці, що тріскотливий вогник багаття міг би її зігріти. Чи, може, їй стало б тепліше, якби вона вкрилася м’якою коричневою земляною ковдрою... і чи могло б холодне море втамувати спрагу?..

Раптом вона зрозуміла, що в кімнаті хтось є.

На старезній канапі сиділи три жінки, що нагадували експонат на якійсь химерній мистецькій