Американські боги - Ніл Гейман

І так, ось він тут — кремезний і незграбний шістнадцятирічний хлопець із розсипами вугрів на шкірі кавового кольору сидить коло її ліжка і не здатен на неї подивитися, тому читає товсту книгу в м’якій палітурці. Тепер Тіні стало цікаво, що ж це була за книжка, і він обійшов лікарняне ліжко, аби придивитися. Він став між ліжком і кріслом, переводячи погляд з одного на інше: хлопець скрутився на кріслі, занурившись у «Веселку земного тяжіння» в марній спробі втекти від маминої смерті в Лондон часів Другої світової, але літературна фантасмагорія не давала ні полегшення, ні виправдання такій поведінці.

Мати лежала із заплющеними очима — морфін подарував їй сон і спокій. У неї була серповидноклітинна анемія, і вона звикла до нападів болю, звикла, що треба просто перетерпіти. Надто пізно лікарі виявили лімфому. Зараз її шкіра жовтавосіра. Їй було не набагато більше тридцяти, але видається вона значно старішою.

Тінь хотів розбурхати, струсонути цього незграбного хлопця, яким колись був, примусити його взяти її за руку, зробити хоч щось, перш ніж вона піде назавжди — а він знав, що вона піде. Але він не міг торкнутися себе в минулому, тож він у минулому сидить і читає. А його мати так і померла, поки він сидить у кріслі поряд, заглибившись у товсту книгу з м’якою палітуркою.

Після цього він уже не мав звички читати. Не міг довіритися літературі. Нащо ті книжки, якщо з них жодної користі в таких випадках?

Тінь залишив палату і став спускатися звивистим коридором, усе глибше і глибше під землею.

Потім він знову побачив матір і не одразу повірив своїм очам, такий молодий вона мала вигляд — їй ще немає двадцяти п’яти, її ще не звільнили за станом здоров’я, і вона на черговій квартирі у північній Європі, яку винайняло посольство. Тінь роззирнувся навколо, аби зрозуміти, що відбувається, і побачив себе, ще зовсім малого — великі світло-сірі очі та пряме чорне волосся. Дитина свариться з мамою. Тінь знав, про що вони сваряться, навіть не чуючи слів — зрештою, вони завжди сварилися через одне й те саме.

«Розкажи мені про батька». — «Він помер. Досить уже запитувати про нього». — «Ким він був?» — «Забудь про нього. Помер та й годі». — «Покажи хоч фото». — «Нема у мене фото», — відповість вона тихим роздратованим голосом, і Тінь знав, що коли малий розпитуватиме далі, вона розлютиться ще більше, кричатиме чи навіть битиме. А ще він знав, що дитина все одно розпитуватиме, тож просто відвернувся від сценки і пішов далі коридором.

Шлях зміївся, йшов закрутами та завитками, і Тінь уявляв нори гігантських плазунів, кишківники та глибочезне коріння велетенського дерева. Коридор розширився: ліворуч було підземне озеро. Десь попереду було чутно, як у водойму падають краплі — кап, кап, — але поверхня залишалася дзеркально рівною. Тінь став на коліна над водою, нахилився, зачерпнув воду долонею і став пити. Тоді пішов далі, аж поки його не освітили мерехтливі вогні дзеркальної диско-кулі, він став ніби в самому центрі всесвіту, і яскраві цятки, що кружляли довкола нього, були мов зірки та планети. Він не чув нічого — ні гучної музики, ні людей на танцмайданчику, що намагалися її перекричати. Тінь дивився лише на одну жінку — ніколи він не бачив свою маму такою юною. Зараз вона сама була ще майже дитиною.

І вона танцює.

Тінь геть не здивувався, коли впізнав чоловіка поряд із нею. Він дуже мало змінився за тридцять три роки.

Вона напилася: Тінь зрозумів це з першого погляду. Випила вона небагато, але звички до алкоголю у неї немає. Десь за тиждень вона сяде на корабель до Норвегії. Вони пили «маргариту» — сліди солі можна помітити в неї на губах і на тильному боці долоні.

Середа не носить звичного костюма з краваткою, але над нагрудною кишенею сорочки раз-по-раз виблискує та міниться у світлі диско-прожекторів срібна шпилька у формі дерева. Він непогано танцює. З них виходить прекрасна пара, незважаючи на різницю у віці. Він рухається плавно, мов вовк, що в’ється довкола здобичі.

Повільний танець. Він притягає її, власницьким рухом кладе лабету їй на сідницю і притискає до себе ще ближче. Іншою рукою він задирає їй підборіддя, і вони цілуються прямо тут, на танцмайданчику, і вихор різнокольорових вогнів диско-кулі мерехтить довкруж них у центрі всесвіту.

Незабаром вони збираються йти. Вона хитається і спирається на його руку, він виводить її з дискотеки. Тінь розпачливо заховав обличчя в долонях і не став іти слідом за ними: спостерігати за власним зачаттям він не хотів. Чи не міг.

Згасли дискотечні вогні, і єдиним джерелом світла залишився крихітний місяць високо над головою.

Він ішов далі. На черговому повороті він зупинився перевести подих.

Чиїсь пальці ніжно промандрували уздовж його хребта, знизу догори, а потім скуйовдили волосся на потилиці.

— Вітаю, милий, — прошепотів грудний жіночий голос йому на вухо.

— Вітаю, — сказав він і розвернувся до жінки.

Вона мала каштанове волосся і шоколадну шкіру, а очі сяяли глибоким золотаво-бурштиновим кольором доброго меду. Зіниці — дві вертикальні щілини.

— Я тебе знаю? — здивувався Тінь.

— Ти мене пізнав, — сказала вона та легенько всміхнулася. — Ми спали в одному ліжку. А ще мій народ не спускав з тебе очей, бо я їм так наказала.

Жінка кивнула на дорогу перед ним, і Тінь зрозумів, що та розгалужується натроє.

— Гаразд. Один шлях дарує мудрість. Один шлях зробить тебе цілим. А один шлях тебе уб’є.

— Я вже, здається, вмер. Там, на дереві.

Вона відкопилила губку.

— Можна вмерти, можна вмерти, а можна вмерти. Усе відносно, — вона знову всміхнулася. — Знаєш, є в цьому щось кумедне. Можу пожартувати про мертвих родичів, хочеш?

— Не треба. Годі.

— Отже, на який шлях ти хочеш стати?

— Я не знаю, — зізнався Тінь.

Вона схилила голову набік, зовсім як киця. Раптом Тінь зрозумів, що без сумнівів може сказати, хто вона така і звідки він її знає. І відчув, що червоніє.

— Якщо ти мені довіряєш, — сказала Баст, — я скажу тобі, що обрати.

— Я тобі довіряю, — без вагань відповів Тінь.

— Не хочеш запитати, чого це коштуватиме?

— Я вже заплатив своїм іменем.

— Імена дають, імена забирають. Отримав за нього щось вартісне?

— Ага. Напевно. Це мене збентежило.