Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

вже для мене призначив. Що ж стосується моєї смерті, я вважаю, що вони цього не допустять, принаймні, зараз. Поки ще я їм потрібна. Я допомагаю тобі втекти і досить про це. Такий мій намір. Це мій вибір. Це все, що я можу зробити, єдиний вибір, який у мене є. Якщо я допоможу тобі, тоді моє власне життя, незалежно від того, що станеться зі мною, стане більше значити для мене. По крайній мірі, я щось зроблю для опору. Принаймні, в цьому, я одержу над ними перемогу.

Джилліан пильно дивилася на неї.

— Ви така ж хоробра, як лорд Рал.

Брови Келен зметнулися.

— Ти маєш на увазі Річарда Рала? Ти знайома з Річардом ралом?

Джилліан кивнула.

— Він теж допоміг мені.

Келен здивовано похитала головою.

— Живучи тут, в центрі цих занедбаних земель, ти навряд чи зустрічала багатьох значних людей. Що він тут робив?

— Він повернувся з мертвих.

Келен насупилася.

— Як це?

— Ну, насправді, не зовсім вже з мертвих. Принаймні, він так мені сказав. Але він прийшов з колодязя мертвих на цвинтар, так, як це було передбачено. Я — жриця кісток. Я — його слуга, хранителька снів. Він — мій господар. До мене було багато жриць, але їм він ніколи не з'являвся. Я і не здогадувалася про те, що він повернеться за мого життя. Він теж сюди приходив, щоб знайти книги. Саме він знайшов це місце, я навіть не знала, що воно тут є. Ніхто з наших людей не знав. Навіть мій дідусь не знав, про ці кістки тут. Річард шукав книгу, яка могла допомогти йому знайти когось, хто був для нього важливий. Книга називалася «Вогняний Ланцюг». Саме я знайшла йому цю книгу, коли він виявив це місце і привів мене сюди. Він був дуже схвильований. Я дуже зраділа, що допомогла йому знайти те, що йому було потрібно.

З того дня, як він привів мене сюди, я весь час вивчала це місце, запам'ятовуючи всі повороти, проходи та кімнати. Я сподіваюся, що коли-небудь Річард повернеться, якщо вже він говорив, що це можливо, і зможу все показати йому. Мені дуже хочеться, щоб він мною пишався.

В очах Джилліан Келен бачила сильне бажання виконати свій обов'язок перед цією людиною, зробити щось таке, що він зможе оцінити, заслужити його визнання своїм зусиллям і здібностям.

Келен хотілося поставити тисячу запитань, але у неї не було часу. І все ж від одного питання вона не змогла втриматися.

— Як він виглядає?

— Господар Рал врятував мені життя. Я ніколи не зустрічала нікого, схожого на нього. — Джилліан відсторонено посміхнулася. — Він був, ну, я не знаю… — Вона зітхнула, не зумівши підібрати слова.

— Я розумію, — сказала Келен, побачивши мрійливий погляд мідно-червоних очей дівчини.

— Тоді він врятував мене від солдатів, посланих Джеганем. Вони шукали ці книги. Я дуже злякалася, коли чоловік, схопив мене, зібрався перерізати мені горло, але Річард убив його. Потім він обійняв мене і втішав, поки я не перестала плакати. — Її погляд виринув і глибин спогадів. — А ще він врятував мого дідуся. Вірніше, не сам, а жінка, яка була з ним.

— Жінка?

Джилліан кивнула.

— Ніккі. Вона сказала, що вона чаклунка. Вона була дуже красива. Я не могла відірвати очей від неї. Раніше мені не доводилося бачити жінки такої краси. Коли вона стояла переді мною, то була схожа на доброго духа, з волоссям кольору сонця й очима кольору самого неба.

Келен зітхнула. Чому б красуні і не бути поруч з цим чоловіком. Після всього почутого, їй стало незрозуміло, чому раніше вона не могла припустити таку можливість. Келен сама не знала, чому, але вона відчула, як щось, якась надія, яку вона не сміла для себе визначити або, може бути, незбагненне бажання, яким вона все ще чіплялася за щось вкрай цінне, приховане за чорним саваном, відділяла її від минулого… тільки що покинула її.

Щоб не втратити контроль, задумавшись про злощасне становище, в якому вона опинилася, опинившись спійманою в пастку, їй довелося відвести очі від пильного погляду Джилліан. Вона зробила вигляд, що озирається назад, щоб упевнитися, що імператор і Сестри все ще зайняті своєю справою, і витерла зі щоки неждану, самотню сльозу.

Було видно, що Сестри ще сильніше, ніж раніше, захопилися обговоренням специфічних особливостей книги. Джеган вимагав від них пояснень, як можна переконатися в правильності окремих частин.

Коли Келен повернулась назад, Джилліан продовжувала дивитися на неї.

— Але вона не була така ж гарна, як Ви.

Келен посміхнулася.

— Жриця кісток, очевидно, повинна мати здібності до дипломатії.

— Ні, — сказала Джилліан, раптом розхвилювавшись, що Келен, може бути, не повірила їй. — Насправді. У Вас є щось таке.

Келен насупилася.

— Про що ти говориш?

Джилліан морщила ніс, відчайдушно підбираючи слова.

— Я не знаю, як це пояснити. Ви красиві, розумні, Ви все правильно робите. Але є ще щось.

Келен подумала що, можливо, це якось було пов'язано з тим, ким вона насправді була. Їй потрібен був хтось, хто зможе побачити її, запам'ятати і можливо, дасть їй ключ.

— На що це схоже?

— Я не знаю. Щось шляхетне.

— Благородне?

Джилліан кивнула.

— Ваша манера нагадує мені лорда Рала. Він, не вагаючись, врятував мені життя, точно так само, як Ви збираєтеся це зробити. Однак це не зовсім те. Я не знаю, як це пояснити. Тільки було в ньому щось… І у Вас також є та ж особлива риса.

— Добре. Принаймні, нас з ним об'єднує те, що я теж маю намір врятувати тобі життя.

Ще раз озирнувшись, Келен перевела подих. Решта, як і раніше були зайняті своєю жаркою дискусією. Вона повернулася до Джилліан, її