Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Зараз трохи пощипає, — попередив він, орудуючи руками з дивовижною ніжністю. — Правду кажучи, Реші, я не можу зрозуміти, як ви зуміли так довго протриматися в живих.

Коут знизав плечима знову й заплющив очі.

— Я теж, Басте, — озвався він. Його голос був стомленим і сірим.

Кілька годин по тому двері до Коутової кімнати прочинилися й Баст зазирнув усередину. Не почувши нічого, крім повільного розміреного дихання, молодик тихцем підійшов до ліжка, зупинився та схилився над сплячим. Баст подивився, якого кольору в нього щоки, понюхав його дихання та злегка торкнувся його чола, зап’ястка і ямки на шиї над серцем.

Потім Баст підсунув до ліжка крісло й сів, спостерігаючи за господарем і слухаючи його дихання. За мить він потягнувся та по-материнськи прибрав з його обличчя неслухняне руде пасмо. Тоді неголосно заспівав — мелодія була ніжною і дивною, дуже схожою на колискову:

Смертні душі — справжнє диво,

Гаснуть швидко, день за днем,

Палахкотять, як трут правдивий,

А з вітром їхня смерть іде.

Чом твій вогник мерехтить?

І як тобі мого вділить?

Бастів голос поступово затих, і врешті-решт він застиг і просидів довгі передсвітанкові години нерухомо, дивлячись, як груди його господаря здіймаються та опускаються від тихих подихів.

Розділ шостий

Ціна спогадів

Хроніст спустився сходами до загальної зали шинку «Путь-камінь» аж увечері наступного дня. Він був блідий, похитувався й ніс під пахвою свою пласку шкіряну сумку.

Коут сидів за шинквасом, гортаючи книжку.

— А, наш випадковий гість. Як там голова?

Хроніст підняв руку, щоб торкнутися потилиці.

— Трохи поболює, коли я надто швидко рухаюсь. Але все-таки працює.

— Радий це чути, — сказав Коут.

— Це… — Хроніст завагався, озираючись довкола. — Ми в Крайсвіті?

Коут кивнув.

— Так, ви досягли Крайсвіту. — Він театрально змахнув однією рукою. — Квітучої столиці. Домівки десятків людей.

Хроніст витріщився на рудого чоловіка за шинквасом. Сперся на один зі столів, щоб не впасти.

— Обпалене тіло Господнє, — приголомшено вимовив він. — Це справді ви, чи не так?

Шинкар неначе спантеличився.

— Прошу?

— Я знаю, що ви будете це заперечувати, — сказав Хроніст. — Але те, що я бачив минулої ночі…

Шинкар підняв руку, наказуючи йому мовчати.

— Поки ми не обговорили можливість того, що вам отим ударом по голові вибило з неї клепку, скажіть мені: як дорога до Тінуе?

— Що? — роздратовано перепитав Хроніст. — Я прямував не до Тінуе. Я… ой. Ну, навіть якщо не брати до уваги минулої ночі, дорога була ще та. Біля Абатового Броду мене пограбували, і відтоді я йшов пішки. Але все це виправдалося, бо ви справді тут. — Писар глянув на меч, який висів над шинквасом, і глибоко вдихнув: на його обличчі відобразилося щось схоже на тривогу. — Прошу зауважити: я сюди прийшов не для того, щоб нашкодити. Я тут не через ціну, призначену за вашу голову. — Він кволо всміхнувся. — Я, звісно, не мав би жодних шансів вам нашкодити…

— Гаразд, — урвав його шинкар, діставши шматок білого полотна й заходившись начищати шинквас. — То хто ви такий?

— Можете звати мене Хроністом.

— Я не питав, як мені можна вас називати, — сказав Коут. — Як вас звати?

— Деван. Деван Локіс.

Коут перестав чистити шинквас і підняв очі.

— Локіс? Ви — родич герцога… — Коут затих і кивнув самому собі. — Так, аякже. Не просто хроніст, а Хроніст. — Він пильно подивився на лисуватого чолов’ягу, змірюючи його поглядом. — Оце так… Сам великий викривач.

Хроніст дещо розслабився — йому, вочевидь, було приємно, що його слава бігла поперед нього.

— Я й раніше не намагався критися. Я вже багато років не сприймаю себе як Девана. Давно залишив це ім’я позаду. — Він промовисто глянув на шинкаря. — Гадаю, ви й самі дещо про це знаєте…

Коут пропустив запитання повз вуха.

— Я багато років тому читав вашу книжку. «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Вона непогано відкриває очі юнакові з головою, забитою оповідками, — опустивши погляд, він знову заходився терти шинквас білою ганчіркою вздовж волокон деревини. — Зізнаюся, довідавшись, що драконів не існує, я був розчарований. Для хлопчиська це гіркий урок.

Хроніст усміхнувся.

— Правду кажучи, я й сам був трохи розчарований. Пішов шукати легенду, а знайшов ящірку. Дивовижну ящірку, та все ж таки ящірку.

— А тепер ви тут, — сказав Коут. — Ви прийшли довести, що я не існую?

Хроніст нервово засміявся.

— Ні. Розумієте, до нас дійшла чутка…

— «До нас»? — втрутився Коут.

— Я подорожував із вашим давнім другом. Скарпі.

— Він узяв вас під крило, так? — промовив Коут собі під ніс. — Оце так. Учень Скарпі.

— Насправді швидше колега.

Коут кивнув, досі не виражаючи жодних почуттів.

— Я міг би здогадатися, що він знайде мене першим. Ви обидва пліткарі.

Хроністова усмішка скисла, і він проковтнув слова, які першими опинились у нього на вустах. Заспокоївся він лише за мить і не без зусилля.

— То чим я можу вам прислужитися? — Коут відклав чистий шматок полотна і всміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою. — Чогось поїсти, випити? Кімнату на ніч?

Хроніст завагався.

— У мене тут є все, — Коут завзято змахнув рукою, показуючи за шинквас. — Старого вина, м’якого й красивого? П’янкого меду? Темного пива? Чогось плодового! Слив’янки? Вишнівки? З зеленого яблука? Чи афинівки? — Коут показав на кожну з пляшок по черзі. — Ну ж бо, ви ж точно чогось бажаєте! — Він усе говорив, а його усмішка ставала дедалі ширшою, відкриваючи забагато зубів для привітного шинкарського усміху. Очі ж його водночас холоднішали, в них зростали жорстокість і гнів.

Хроніст опустив погляд.

— Я думав, що…

— Ви думали, — насмішкувато промовив Коут; від його усмішки не лишилось і сліду. — Дуже сильно в цьому сумніваюся. Інакше ви могли б подумати, — це слово він вимовив різко, — на яку небезпеку мене наражаєте, їдучи сюди.

Хроніст почервонів на виду.

— Я чув, що Квоут — безстрашний, — енергійно промовив він.

Шинкар знизав плечима.

— Безстрашними бувають лише священики й дурні, а мої стосунки з Богом ніколи не були ідеальними.

Хроніст насупився, розуміючи, що його провокують.

— Послухайте, — спокійно повів він далі, — я був надзвичайно обережним. Про те, що я їду, не знав ніхто, крім Скарпі. Я нікому про вас не казав. Власне, я й не сподівався вас знайти.

— Мені стало набагато легше, — саркастично відказав Коут.

Явно засмутившись, Хроніст заговорив:

— Я першим визнаю, що моє прибуття сюди, можливо, було помилкою. — Він замовк, надаючи Коутові можливість йому заперечити. Коут не заперечив. Хроніст тихенько натужно зітхнув і