Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Таке годі стерпіти!

То був початок війни ґномів і орків, довгої та смертельної, яка точилася головно під землею.

Траїн одразу ж розіслав вісників із цією новиною на північ, на схід і на захід: але минуло аж три роки, перш ніж ґноми спромоглися зібратися на силі. Дарінів народ зібрав усі свої війська, до яких долучилися військові формування, які надійшли від Домів інших Отців: адже така зневага до спадкоємця Найстаршого з їхньої раси сповнила їх люттю. Коли всі приготування було завершено, ґноми атакували та розграбували одну по одній усі орківські фортеці, які тільки вдалося знайти від Ґундабаду до Ірисової Ріки. Обидві сторони були безжальними, смерть і жорстокість супроводжували й темряву, і світло. Та ґноми перемогли, бо були сильнішими, і їхня зброя не мала собі рівні, а гнів їхній палав вогнем, коли вони полювали на Азоґа в кожній щілині попід горою.

Зрештою, всі орки, котрі втекли від ґномів, зібрались у Морії, а військо ґномів, переслідуючи їх, дісталося до Азанульбізару. То була розлога долина, що простяглася між краями гірського хребта довкола озера Кгелед-зарам і віддавна належала до королівства Кгазад-дум. Коли ґноми побачили браму своєї стародавньої оселі на схилі пагорба, то викрикнули клич, який громом розлігся в долині. Та на схилах понад ними зібралося велике військо, а з брами висипало безліч орків, котрих Азоґ притримував до крайньої потреби.

Попервах фортуна відвернулася від ґномів, адже відбувалося те похмурого зимового дня, коли не було сонця, й орки виявилися непохитними та численнішими за супротивників, займаючи до того ж вигідніші позиції. Так розпочалася Битва при Азанульбізарі (чи Нандугіріоні – ельфійською мовою), згадуючи про яку орки досі здригаються, а ґноми плачуть. Перший наступ Траїнового авангарду було відбито, й він відступив із утратами: Траїна загнали до лісу з високими деревами, які в той час іще росли поблизу Кгелед-зараму. Там загинули син його Фрерін, і родич Фундін, і чимало інших, а Траїна і Торіна було поранено[47]. В інших місцях гуща битви перекочувалася то в один бік, то в інший, забираючи багато життів, аж доки народ зі Залізного Кряжу переламав її перебіг. Надійшовши на поле бою пізно, зате свіжими, добре озброєні воїни Наїна, Ґрорового сина, постинали орків і пробилися до самого порогу Морії, вигукуючи: «Азоґ! Азоґ!» – і рубаючи кирками всіх, хто опинявся в них на шляху.

Тоді Наїн став перед Брамою і крикнув гучним голосом:

– Азоґу! Якщо ти тут, то виходь! Чи забави в долині надто жорстокі для тебе?

Після цього Азоґ вийшов, і був то здоровенний орк із величезною, захищеною залізним убором головою, та однаково і спритний, і дужий. З ним вийшло ще багато подібних до нього бійців його особистої охорони, й, коли вони оточили Наїнів загін, Азоґ повернувся до Наїна і сказав:

– Що? Ще один жебрак біля моїх дверей? І тебе я маю порубати?

З цими словами він кинувся на Наїна, і вони зійшлись у двобої. Проте Наїн ніби осліпнув од гніву, але й був стомлений боєм, а от Азоґ був свіжий, і лютий, і дуже підступний. Невдовзі Наїн завдав йому потужного удару, вклавши в нього всю силу, яка в нього зосталась, однак Азоґ відскочив убік і підбив ґномові ногу, так що його кайло тріснуло, вдарившись об камінь, на якому саме стояв той орк, а Наїн поточився вперед. Тоді Азоґ швидким помахом рубонув його шию. Комір ґномівської кольчуги не пропустив леза, проте удар ворога був таким сильним, що Наїнова шия зламалась і він упав.

Азоґ засміявся й підняв голову, щоби прокричати гучний клич переможця, та крик той застряг йому в горлянці. Орк побачив, що ціле його військо в долині розгромлено, а ґноми йдуть і в той бік, і в інший, убиваючи на своєму шляху всіх; ті ж, кому вдавалося від них утекти, мчали на південь і верещали тікаючи. Ледь не всіх солдатів із його варти теж було перебито. Тож Азоґ розвернувся і побіг назад до Брами.

Слідом за ним на сходи стрибнув ґном із червоною сокирою. То був Даїн Сталестоп, Наїнів син. Він наздогнав Азоґа перед дверима й убив його там, а потому відрубав йому голову. Вчинок цей постав великим діянням, адже Даїн на той час був лише підлітком за ґномівськими мірками. Перед ним було ще довге життя і багато битв, доки він, старий, але не скорений, урешті-решт поліг під час Війни за Перстень. Хоча Даїн був відважний і сповнений люті, мовлять, що коли він спустився від Брами, то мав посіріле обличчя – таке, яке буває в того, хто пережив великий страх.

* * *

Коли битву було нарешті виграно, всі вцілілі ґноми зібралися в Азанульбізарі. Вони взяли Азоґову голову і запхали їй у рота гаманець із дрібними грішми, а потому настромили її на палю. Але тієї ночі ніхто не бенкетував і не лунали пісні, бо мертвих їхніх було стільки, що ніяких сліз не вистачило б, аби оплакати всіх. Половина ґномів, кажуть, ледве могла стояти на ногах чи сподіватися на зцілення.

Та, попри все, вранці Траїн став перед ними. У нього було вибито одне око, яке годі було зцілити, а його ходу сповільнювала поранена нога, проте він сказав:

– Радійте! Ми перемогли. Кгазад-дум – наш!

Але ґноми відповіли йому:

– Може, ти й Дарінів Спадкоємець, але, навіть маючи тільки одне око, мусив би бачити краще. Ми пішли на цю війну заради помсти і таки помстились. Але помста ця не солодка. Якщо це і перемога, то наші руки надто малі, щоби її втримати.

А ті, хто не належав до Дарінового народу, казали також:

– Кгазад-дум не був оселею наших Отців. Навіщо він нам, якщо немає надії здобути скарби? Тож якщо нам судилося піти, не отримавши винагороди та належних вир, то що швидше ми повернемося додому, то ліпше буде для нас.

Тоді Траїн обернувся до Даїна і мовив:

– Невже мій власний рід покине мене?

– Ні, – відповів Даїн. – Ти батько нашого народу, ми задля тебе стікали кров’ю і стікатимемо ще, коли доведеться. Та до Кгазад-думу не ввійдемо. І ти не ввійдеш до Кгазад-думу. Лише я зазирнув крізь тінь у Браму. За тінню на тебе все ще чигає Убивця Даріна. Світ мусить змінитись, і прийде в нього сила, відмінна від нашої, перш ніж Дарінів народ знову вступить до Морії.

* * *

Отак і сталося, що після Азанульбізару ґноми