Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— Багатьох речей, — неохоче відповів Ерагон.

— На відміну від Галбаторікса, вардени не брехуни! — не звернувши уваги на його відповідь, гукнула дівчина. — Ти можеш сказати все, що хотів, і нічого не боятись.

Ургал похитав рогатою головою й задер її догори. Ерагон знав, що це дружній жест. Опущена голова означала загрозу.

— Я Нар Гарцхвог із племені Больвек. Я говорю від імені свого народу, — прогарчав посланець. — Усі ненавидять ургалів, усі полюють на нас і звідусіль женуть.

— На те є певні причини, — завважила Насуада.

— Авжеж, є, — кивнув здоровань. — Ми любимо воювати. Утім, ми робимо це зовсім не тому, що всі нас ненавидять і вважають потворами. Просто нас дуже багато й наші землі вже не можуть нас прогодувати, тому ми й заробляєм на хліб деінде.

— Тобто в Галбаторікса, — уточнила дівчина.

— А хоч би й так, леді Нічні Кроки, — кивнув ургал. — Він обіцяв нам нові землі, якщо ми знищимо його ворогів, але надурив. Його верховний чаклун проник у свідомість наших ватажків, змусивши нас об'єднатись для боротьби, а це не в наших правилах. Ті, хто пішов до Галбаторікса, аби вимагати пояснень, — не повернулися. Розумієте, наші найкращі воїни загинули заради нього, а сам він підступно нас покинув. Він брехун і зрадник, тож ми хочемо воювати на вашому боці, леді.

— І що ж ви за це попросите? — спитала Насуада.

— Крові! — вишкірився посланець. — Крові Галбаторікса! А коли його Імперія впаде переможеною, то ще й трохи землі для мого народу, аби ми могли покинути війни.

Ерагон, відвернувшись, відразу ж збагнув, яке рішення прийме Насуада. Джормандер, певно, також, бо відразу ж зашепотів їй на вушко:

— Це неможливо, леді Насуадо. Зрештою, це протиприродно.

— Не природа, а союзники допоможуть нам здолати Імперію, — відповіла дівчина.

— Такі союзники розлякають усіх наших людей!

— Але хтось усе одно залишиться. Ерагоне, вони триматимуть своє слово?

— Принаймні до того часу, доки в нас буде спільний ворог, — зітхнув юнак.

— Добре, Нар Гарцхвоге, — рішуче мовила Насуада. — Ти з воїнами можеш розбити табір уздовж східного флангу нашого війська, подалі від центру. Згодом ми детальніше обговоримо умови нашого союзу.

— Ахграт укмар, — проревів ургал, похитавши головою. — Ви мудра, леді Нічні Кроки!

— Слухайте, що це за ім'я? — скривилась Насуада.

— Нічні Кроки? — зареготав посланець. — Ми звали так вашого славного батька, що полював за нами по ночах у тунелях гномів. Ви, як його дочка, достойні цього імені.

Уклонившись, ургал розвернувся й подався геть.

— Той, хто нападе на них, — гукнула з трону дівчина, — буде покараний, як за вбивство людини! Негайно повідомте мій наказ усьому нашому війську!

Щойно вона договорила, як до неї загукав король Орин, котрий не встиг потрапити на зустріч із парламентером:

— Насуадо, невже ви приймали якогось ургала? Що це означає і чому про це не попередили мене?

Але його слова перекрив лемент вартового:

— Тривога! Тривога! До табору хтось мчить на коні!

Забувши, про що питав, Орин поспішив із Насуадиним почтом на чергову нараду, де збиралися обговорювати пропозицію посланця.

Ерагон, розчаровано сплюнувши, сів на Сапфіру, й вони подались до виходу з табору.

Самотнього вершника, який мчав до варденів на змиленому жеребці, супроводжували хижі птахи. Певно, вони вважали його своєю першою здобиччю.

Зупинившись за тридцять ярдів від табору, посланець загукав:

— Відмовившись здатися королю Галбаторіксу, ви прирекли себе на смерть! Ми більше не чекатимемо, тож рука дружби обернеться на караючу десницю! Тікайте, якщо встигнете, бо ми очистимо Алагезію від зрадників! А всіх інших ми покараємо й повернемо під владу всемогутнього Галбаторікса! Тримайте — це вам для підтвердження нашої сили!

По цих словах посланець дістав із мішка відрубану голову варденівського гінця й кинув її в бік табору. Розреготавшись, він розвернув коня й галопом помчав назад.

— Убити його? — ліниво спитав Ерагон.

— Не треба, ми скоро помстимось, — відмовила юнака Насуада. — Я не порушу закону недоторканності посланця, навіть якщо Імперія це й зробила.

Та не встигла вона це сказати, як Сапфіра, роззявивши пащеку, видала такий пронизливий клич, що всі довкола аж поприсідали. Кінь Галбаторіксового посланця тим часом став дибки й скинув свого вершника. Той, несамовито зойкнувши, злетів прямісінько в одну з палаючих ям, і до його тіла миттю почали злітатися птахи.

Оговтавшись, вардени радісно загукали до Сапфіри. Навіть Насуада сумно посміхнулась.

— Гадаю, вони нападуть на світанку, — сказала вона Ерагонові. — Тож збери Ду Врангр Гата й будь напоготові. За годину отримаєш наказ.

Узявши принишклого Орина під руку, дівчина почала обговорювати з ним якісь невідкладні справи, а той лише кивав головою, ще й досі не оговтавшись від усього побаченого.

«Нічого! — підморгнула королеві Сапфіра. — Нехай нападають! Ми підсмажимо їх, як кроликів!»

ВІДЬМИНЕ ВАРИВО

На Палаючу рівнину впала ніч. Через димову завісу тліючого торфу не було видно ані зірок, ані місяця. Довкола блимали самі смолоскипи, їх було так багато, що здалеку військо нагадувало сонні міста.

Укотре перевіривши Сапфірині обладунки, Ерагон заплющив очі й подумки вийшов на зв'язок з чаклунами Ду Врангр Гата. Він хотів знати, де перебуває кожен із них, аби, в разі потреби, миттю їх викликати.

— Привіт, Орику, — раптово посміхнувся він, не озираючись.

Гном видерся на пагорб і всівся поруч із ним.

— Як ти дізнався, що це я? — ошелешено спитав гном. — У мене ж заблокована свідомість!

— У кожного вона заблокована по-своєму, — позіхнула Сапфіра, клацнувши зубами.

— Зрозуміло, — відсунувся Орик.

— Що тебе привело? — спитав юнак.

— Мені чогось здалося, що ти тут засумував, дай, думаю, завітаю до друга. Адже Мертага тепер нема, то мусить же хтось тебе підтримати…

«Так, нема, — похнюпився Ерагон. — А шкода. Як би я хотів знову позмагатися з тобою на мечах, любий друже!»

Згадка про те, як загинув Мертаг, що його ургали затягли під землю, навіяла на юнака невимовний смуток. Дивно, яким би вправним воїном ти не був, а зла доля все одно обере для тебе якусь дурну смерть.

— Усе буде гаразд, не журись! — відчувши сумний Ерагонів настрій, поплескав його по плечу Орик. — Ти тільки уяви, як почуваються воїни Галбаторікса, знаючи, що невдовзі зустрінуться з тобою, вершником!

— Дякую, що прийшов, — посміхнувся юнак.

— Та ну, — махнув рукою розчулений гном. — Просто Ротгару не сподобається, якщо я тебе не вбережу. Ми ж з тобою, як брати, хіба не так?

«А як же інші гноми? — в'їдливо спитала Сапфіра, — Вони теж наші брати? Чи ти не відповідаєш за їхні вчинки?»

— Чого це не відповідаю? — обурився Орик. — Незабаром вони приєднаються до нас! Вони вважають Ерагона