Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Ґлокта хитнувся вперед, підвівся й неквапом пошкандибав довкола столу, цокаючи ціпком по кахлях. Його ліва нога тягнулася за ціпком, а кутик клинка сікача злегка шкрябав деревину стільниці.

— Мені не треба пояснювати тобі, як це відбуватиметься. Тобі, який неймовірно вправно допомагав мені так багато разів. Кому знати краще, що ми робитимемо далі?

— Ні, — схлипнув Северард, намагаючись відповісти відчайдушною напівусмішкою, хоча з кутика його ока все одно витекла одна сльоза. — Ні, ви ж не станете так чинити! Зі мною — ні! Не станете!

— Із тобою? — Ґлокта сумовито всміхнувся й собі. — Ох, практику Северарде, будь ласка…

Він поволі припинив усміхатися, здіймаючи сікач.

— Ти ж так добре мене знаєш.

Бем! Важкий клинок зблиснув, різко опустившись, і врізався у стільницю, відтявши від кінчика середнього пальця Северарда ледь помітну смужечку шкіри.

— Ні! — заверещав той. — Ні!

«То ти вже не захоплюєшся моєю точністю?»

— О, так, так. — Ґлокта потягнув за гладеньке руків’я й витягнув клинок. — А на який кінець ти розраховував? Ти ляпав язиком. Казав те, чого не мав казати, тим, кому не мав казати нічого. Ти скажеш мені, що саме. Скажеш мені, кому саме. — Він знову здійняв сікач, і той замерехтів. — І краще скажи це швидко.

— Ні! — Северард забився й заборсався на стільці, але Фрост тримав його міцно, як мед муху. «Так».

Клинок начисто перерізав Северардові кінчик середнього пальця, відтявши його на рівні першого суглоба. Кінець його вказівного пальця закрутився на дереві. Кінчик безіменного пальця залишився на місці, впинаючись у з’єднання на поверхні столу. Позаяк Фростова рука досі тримала його зап’ясток міцно, наче лещата, кров лише злегка сочилася з трьох ран і розтікалася деревиною неквапливими потічками.

Запала приголомшена тиша. «Один, два, три…» Северард заволав. Він вив, сіпався й тремтів, а його лице здригалося. «Боляче, так? Вітаю в моєму світі».

Ґлокта поворушив зболілою стопою в чоботі.

— Хто тільки міг би подумати, що наше прегарне партнерство, таке приємне і прибуткове для нас обох, може так закінчитися? Це не мій вибір. Не мій. Скажи мені, з ким розмовляв. Скажи, що казав. Тоді ця неприємна історія закінчиться. Інакше…

Бем! Тепер кінчик мізинця та ще три шматочки інших. Середній палець було відтято мало не до кісточки. Северард витріщився круглими від жаху очима й неглибоко, швидко задихав. «Шок, зачудування, приголомшений жах». Ґлокта нахилився до його вуха.

— Сподіваюся, ти не збирався вчитися гри на скрипці, Северарде. Коли ми тут закінчимо, тобі, блядь, буде за щастя гра на гонгу.

Знову піднявши сікач, він скривився: відчув спазм у шиї.

— Зачекайте! — схлипнув Северард. — Зачекайте! «Валінт і Балк»! Банкіри! Я сказав їм… сказав…

«Я так і знав».

— Що ти їм сказав?

— Що ви досі шукаєте вбивцю Рейнолта, хоча ми вже повісили посланця імператора!

Ґлокта зустрівся поглядом із Фростом, і альбінос у відповідь беземоційно витріщився на нього. «Ось так іще одну таємницю, попри її спротив, витягають на безжальне світло. Як прикро і слушно я думав. Мене завжди вражає, як швидко можна розв’язувати проблеми, почавши щось людям відріза`ти».

— І… і… я сказав їм, що ви хочете дізнатися більше про нашого короля-бастарда, і про Баяза теж, і сказав їм, що ви не наглядаєте за Сультом, як вони просили, і я сказав їм… сказав їм…

Северард затнувся й замовк, витріщившись на залишки своїх пальців, розкидані по столу в дедалі ширшій калюжі крові. «Ця суміш нестерпного болю, ще нестерпнішої втрати й цілковитої невіри. Я сню? Чи справді назавжди втратив половину пальців на руках?»

Ґлокта штурхнув Северарда кінцем сікача.

— Що ще?

— Я розповів їм усе, що міг. Розповів… усе, що знав… — Слова зривалися з його вуст, вишкірених від страшного болю, разом зі слиною. — Я не мав вибору. У мене були борги, а… вони запропонували заплатити. Я не мав вибору!

«“Валінт і Балк”. Борги, шантаж, зрада. Як же все це жахливо у своїй банальності. У цьому й полягає проблема з відповідями. Вони чомусь ніколи не захоплюють так, як запитання». Ґлоктині губи засіпались і розтягнулись у сумовитій усмішці.

— Не мав вибору. Я чудово знаю, як ти почуваєшся.

Він знову підняв сікач.

— Але ж…

Бем! Важке лезо дряпнуло стільницю, а Ґлокта обережно прибрав іще чотири охайні шматочки плоті. Северард кричав, охав, а потім знову кричав. Кричав відчайдушно, бризкаючись слиною й сильно кривлячи лице. «Дуже схоже на чорнослив, який я іноді їм на сніданок». Половина мізинця досі була на місці, зате інші три пальці — крім указівного — залишилися звичайнісінькими обрубками, з яких щось тече. «Але ми не можемо зупинитися зараз: ми ж так далеко пройшли. Ми геть не можемо зупинитися, чи не так? Ми мусимо знати все».

— Як щодо архілектора? — запитав Ґлокта, витягнувши шию вбік і покрутивши затерплим плечем. — Звідки він знав, що відбувається в Дагосці? Що ти йому сказав?

— Як він… що… я нічого йому не казав! Нічого не…

Бем! Северардів великий палець відлетів геть, закрутившись по столу й залишивши по собі закручений слід із кривавих плям. Ґлокта поворушив стегнами вперед-назад, намагаючись позбутися болю в ногах і спині. «От тільки від нього не втекти. Кожне нове положення трохи гірше за попереднє».

— Що ти сказав Сультові?

— Я… Я… — Северард подивився вгору, роззявивши рота. З його нижньої губи звисала довга нитка слини. — Я…

Ґлокта нахмурився. «Це не відповідь».

— Перев’яжи її на рівні зап’ястка і підготуй другу руку. Тут нам уже ні з чим працювати.

— Ні! Ні! Будь ласка… Я не… будь ласка…

«Як же мені набридають ці благання. Пів години — і словá “ні” та “будь ласка” начисто втрачають значення. Починають звучати як бекання вівці. Зрештою, всі ми — ягнята, призначені на забій». Ґлокта подивився на шматочки пальців, розкидані по закривавленому столу. «М’ясо для різника». Йому боліла голова: в кімнаті було надто яскраве світло. Він опустив сікач і потер зболілі очі. «Виснажлива це справа — нівечити найближчих друзів». Раптом збагнув, що розмазав по повіках кров. «Трясця».

Фрост уже затягнув джгут у Северарда на зап’ястку і знову пристебнув закривавлені рештки його лівої руки до стільця. Звільнив його правицю та обережно підніс її до столу. Ґлокта подивився на це. «Усе охайно, діловито й безжально у своїй ефективності. Цікаво, чи мучать його докори сумління, коли сонце заходить? Сумніваюся. Накази, зрештою, віддаю я. А я дію за наказами Сульта, за порадами Маровії, на вимогу банку “Валінт і Балк”. Зрештою, який у нас усіх вибір? Виправдання мало не напрошуються самі собою».

Коли Фрост розчепірив праву долоню Северарда на столі, саме там, де раніше лежала ліва, його біле лице оббризкали червоні краплини крові. Цього разу Северард навіть не пручався. «За якийсь час воля зникає. Я це пам’ятаю».

— Будь ласка… — прошепотів він.

«Зупинитися було б неймовірно добре. Гурки, найпевніше, спалять усе місто й переб’ють нас, а кого тоді обходитиме, хто кому що сказав? Якщо ж вони якимось дивом зазнають невдачі, Сульт, поза сумнівом, доб’є мене, або ж “Валінт і Балк” стягне свій борг моєю кров’ю. Яке значення матиме, чи прозвучали колись відповіді на