Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Очільнику! — Вона з усмішкою взяла його за лікоть і мало не перетягнула через поріг. — Яка радість! Нарешті мені буде з ким поговорити! Мені просто колосально нудно.

У кутку вітальні зібралися кілька порожніх пляшок, які сердито виблискували у світлі кіптявих свічок і поліна, що тліло в каміні. Стіл був захаращений брудними тарілками й келихами. Довкола пахло потом і вином, несвіжими харчами та свіжим відчаєм. «Чи є щось жалюгідніше, ніж пиятика на самоті? Вино часом може зберігати щастя щасливому. А сумному воно завжди робить гірше».

— Я знову намагалася продертися крізь оцю кляту книжку. — Арді ляснула рукою по важкому тому, що лежав на стільці, розгорнутий палітуркою догори.

— «Падіння майстра Творця», — пробурмотів Ґлокта. — Оте сміття? Суцільна магія й відвага, так? Я не зміг продертися крізь першу частину.

— Співчуваю. Я дійшла до третьої, і легше далі не стає. Забагато клятих чаклунів. Я їх плутаю. Суцільні битви й нескінченні мандрівки, хай їм грець, туди і звідти. Присягаюся: хоч мигцем побачу ще одну мапу — накладу на себе руки.

— Можливо, хтось звільнить вас від зайвого клопоту.

— Прошу?

— Боюся, вам уже небезпечно тут залишатися. Вам варто піти зі мною.

— Порятунок? Дякувати долі! — Арді зневажливо махнула рукою. — Ми вже це проходили. Гурки далеко, з іншого боку міста. В Аґріонті вам небезпечніше, мені не варто…

— Загрозою є не гурки, а мої залицяльники.

— Ваші друзі-джентльмени становлять для мене загрозу?

— Ви недооцінюєте масштаби їхніх ревнощів. Боюся, невдов­зі вони стануть загрозою для всіх, кого я знав за все своє жалюгідне життя — як друзів, так і ворогів.

Ґлокта зірвав із кілка на стіні плащ із каптуром і передав його Арді.

— Куди ми йдемо?

— До чарівної хатинки біля доків. Вона вже не в найкращому стані, проте з неабияким характером. Можна сказати, схожа на нас із вами.

У передпокої залунали важкі кроки, і в кімнату просунув голову Коска.

— Очільнику, треба йти, якщо ми хочемо дістатися доків до… — Він замовк, витріщившись на Арді. Запала ніякова тиша.

— Хто це? — пробурмотіла вона.

Коска пафосно вдерся до кімнати, зірвав із голови капелюха, посвітивши шорсткою лисиною, й дуже-дуже низько вклонився. «Ще хоч трохи нижче — і він, мабуть, торкнеться носом мостин».

— Перепрошую, пані. Нікомо Коска, славетний солдат удачі, до ваших послуг. Навіть більше, припадає до ваших ніг.

У нього з-під плаща випав метальний ніж і загримів об мостини.

Усі на мить витріщилися на цей ніж, а тоді Коска з усмішкою підвів погляд.

— Бачите оту муху на стіні?

Ґлокта примружився.

— Можливо, зараз не найкращий час для…

Клинок, закрутившись, пролетів кімнатою, промазав, опинившись за крок від цілі, врізався руків’ям у стіну й видряпав із неї грудку гіпсу, а тоді відскочив і зі стукотом поскакав по підлозі.

— От лайно, — сказав Коска. — Тобто… трясця.

Арді насуплено поглянула на ніж.

— Я сказала б: «От лайно».

Коска зі гнилою усмішкою махнув на це рукою.

— Я, певно, засліплений. Коли очільник описував мені вашу вроду, я думав, що він, найпевніше… як ви там кажете… перебільшує? Тепер же я бачу, що він її недооцінив. — Коска забрав ніж і знову насунув капелюха на голову трохи набакир. — Прошу, дозвольте вам зізнатись: я закоханий.

— Що ви йому наговорили? — спитала Арді.

— Нічого. — Ґлокта кисло облизав ясна. — Майстер Коска має звичку згущувати барви.

— Особливо тоді, коли я закоханий, — докинув найманець. — Особливо тоді. Якщо я закохуюся, то закохуюся сильно, а роблю я це зазвичай не частіше, ніж раз на день.

Арді витріщилася на нього.

— Не знаю, що мені робити: тішитися чи боятися.

— А чому б не робити і те, і те? — запитав Ґлокта. — Однак робити це доведеться в дорозі.

«Часу в нас обмаль, а мені ще треба прополоти сад, який занадто розрісся».

Ворота відчинилися зі зболеним вищанням іржавого металу. Ґлокта хитнувся за напівзогнилий поріг. Його ногу, стегно та спину штрикало болем після довгого шкандибання до доків. У віддаленому кінці розбитого подвір’я виринув із мороку зруйнований особняк. «Схожий на масивний мавзолей. Годяща гробниця для всіх моїх померлих надій». У тіні на розбитих сходах чекали Северард і Фрост, як завжди, в повністю чорному одязі й масках. «Але геть не схожі між собою». Кремезний і стрункий, один біловолосий, а другий — темний, один стояв, схрестивши руки на грудях, а другий сидів схрестивши ноги. «Один відданий, а другий… це ми ще з’ясуємо».

Северард розпрямився й підвівся зі звичною усмішкою довкола очей.

— Гаразд, начальнику, то що взагалі…

Коска пройшов у ворота й ліниво покрокував розбитою бруківкою, збивши звідти носаком зачуханого чобота кілька шматків кам’яної кладки. Зупинився біля зруйнованого фонтана й пальцем витягнув із нього трохи багнюки.

— Гарне місце. Гарне і… — Він помахав пальцем разом із багнюкою. — Крихке.

Його найманці вже поволі розходилися заваленим уламками подвір’ям. Різко відхилялися латані сюртуки й пошарпані плащі, відкриваючи зброю всіх мастей і розмірів. У мінливому світлі їхніх ліхтарів виблискували леза, вістря, шипи й ребра. Сталь у них була настільки ж гладенька й чиста, наскільки шерехатими й брудними були їхні обличчя.

— Хто це в біса такі? — запитав Северард.

— Друзі.

— Вигляд у них не надто дружній.

Ґлокта показав своєму практикові дірку, що зяяла на місці його передніх зубів.

— Що ж… Гадаю, все залежить від того, на чиєму ти боці.

Від Северардової усмішки не зосталося й сліду. Його очі нервово оглядали подвір’я. «Очі винної людини. Як добре ми їх знаємо! Ми бачимо їх у своїх арештантів. Бачимо у дзеркалі, коли наважуємося туди зазирнути. Від людини з його досвідом можна було б сподіватися на більше, та тримаючи клинок, людина не готується ним поранитися. Кому, як не мені, це знати?» Северард хутко, мов кролик, рвонув до будинку, та встиг ступити лише крок, перш ніж важка біла рука рубонула його збоку по шиї, збивши непритомного на побиту бруківку.

— Фросте, віднеси його донизу. Ти знаєш, куди йти.

— Донифу. Угу.

Масивний альбінос закинув обм’якле тіло Северарда собі на плече й попрямував до парадних дверей.

— Мушу сказати, — промовив Коска, безтурботно змахуючи з пальця бруд, — що мені подобається, як ви, очільнику, поводитеся зі своїми людьми. Дисципліна — я завжди нею захоплювався.

— Які чудові слова від найменш дисциплінованої людини в Земному колі.

— На своїх численних помилках я багато чого навчився.

Коска задер підборіддя й почухав укриту струпами шию.

— Не навчаюся лиш одного: як перестати помилятися.

— Хе, — буркнув Ґлокта, сунучи вгору сходами. «Це прокляття змушені терпіти ми всі. Ми безперестанку ходимо по колу, хапаючись за успіхи, яких так ніколи й не ловимо, нескінченно спотикаючись об ті самі старі невдачі. Ніде правди діти, життя — це нещастя, яке ми терпимо між розчаруваннями».

Вони зайшли у порожній проріз дверей і опинилися в передпокої. Там було темніше. Коска високо підняв лампу, дивлячись угору, на зачуханий дах. Його чоботи безтурботно чвакали у пташиному посліді, яким була всіяна підлога.

— Палац! — Його голос відбився