Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Академія Нескінченної Спіралі Часу.
Я перевела приголомшений погляд зі скульптури на Альгіна.
– Ка-ка... ка-какадемія? Яка академія? – від несподіванки я почала заїкатися.
– Ти ж вступати приїхала? – знизав плечима хлопець. – Сам бачив, як мчала, побоюючись запізнитися. – І він реготнув, мабуть, згадавши мою поїздку.
А я стояла вирячившись на нього, а руки чухалися, бо дуже хотілося схопити качалку й тріснути його по самовдоволеній пиці. Яка ще академія? Я б після школи могла піти вчитися, але обрала батькову корчму. І жодного разу не пошкодувала. Хоч мати й забирала майже всі гроші. Я що, схожа на ненормальну, яка угробить стільки часу на те, щоб сидіти над підручниками, замість того щоб працювати й заробляти гроші? Ой, по-моєму, останнє я сказала вголос. Настав час дивуватися Альгіну.
– Що-о-о?!
– Я ж сказала тобі, що мені потрібно в «Клич вепра»! Це таверна моєї тітки Пелагеї! І мені потрібно потрапити туди! І ще батькам відправити магоптаха, що я доїхала і зі мною все гаразд.
– Стоп, твоя тітка хазяйка таверни?
– Так! Ти ж мені навіть слова не дав сказати!
– Я подумав, що ти стрес хочеш зняти... – хлопець кинув на мене винуватий погляд. – Пробач.
– Вибачення прийняті. Віддай сумку, я піду.
Він зняв із плеча дорожню сумку, яка встигла вкритися щільним шаром пилу. Але за секунду знову закинув її на плече.
– Руто, почекай. Ти нічого не втрачаєш. Скажи, у тебе документи з собою?
– Паспорт.
– А школу ти ж закінчила?
– Звісно, не дурніша за інших.
– Атестат є?
– Напевно, не знаю. Треба в сумці подивитися. Начебто документи брала.
Альгін зняв сумку і простягнув її мені.
– Дивись.
Я порилася в речах і на самісінькому дні, під бабусиним зошитом намацала сукняний згорток. Витягнувши його на світ божий, я побачила, що це і є атестат. Мабуть, у розпачі не помітила, як його засунула. А може, він разом із зошитом лежав? То добре, що не загубився. А міг би! Хай там як, але документ про закінчення курчавської школи номер один у мене на руках.
– Чудово! – усміхнувся хлопець. – Гайда в приймальну комісію.
Він знову підхопив сумку і потягнув мене за руку в бік однієї з веж.
– Альг! – почувся за спиною дзвінкий дівочий голосок. – Альгін, ти куди поспішаєш?
Ми одночасно озирнулися. До нас, перебираючи цибатими ногами в тісних бриджах і коротенькому топі, що підкреслював невеликі міцні груди, йшла смаглява шатенка. Вузьке личко, широко розставлені майже чорні очі, пухнасті вії і яскраві губи. На ногах легкі босоніжки. Явно ельфійські. Дівчина порівнялася з нами, кинула на мене зацікавлений погляд й усміхнулася.
– Привіт! – вона дзвінко чмокнула Альгіна в щоку. – Представиш?
– Звичайно, – ледь торкаючись губами її щоки, відповів хлопець. – Руто, познайомся, це Ю́тара. Або просто Ю.
– Дуже приємно, – посміхнулася дівчина.
А я відсахнулася – у неї були майже вампірські ікла! Ютару це розвеселило і вона, закинувши голову, давши нам помилуватися її довгою красивою шиєю, сміялася.
– Вона віра́на: наполовину дроу, а наполовину перевертень. У бойовій трансформації вона перетворюється на звіра.
– І краще тобі не бачити мою трансформацію, – блиснула очима дівчина, переставши сміятися.
– Ю, нам зараз не до балачок, ми поспішаємо. Руті треба встигнути подати документи. Сьогодні останній день і розподіл.
– Авжеж, – пирхнула Ю і проводила нас тривожним поглядом.
– По-моєму, я їй не сподобалася, – усміхнулася я.
– Їй ніхто, крім неї, не подобається, не звертай уваги, – відмахнувся Альгін.
Ми зайшли в просторе приміщення, де, як мурахи у величезному мурашнику, шмигали абітурієнти. В очах зарябило від різноманітних рас, у вухах гуділо від різноманітних мов і діалектів. Альг міцно схопив мене за руку і повів за собою. Ми підійнялися на третій поверх. Я витерла рукавом піт, який лився градом, залишаючи некрасиві червоні плями на моєму веснянкуватому обличчі. Альг зупинився біля дверей із табличкою «Приймальна комісія».
– Йди, – підштовхнув він мене. – Я тут почекаю.
Я увійшла до просторого приміщення. Уздовж стін стояли столи, за ними сиділи, стояли та нависали майбутні адепти академії. І що тепер робити? Я зазирнула через голови – що пишуть? – усі заповнювали якісь бланки. Набравшись сміливості, я підійшла до величезної тролиці, яка з нудьгуючим виглядом сиділа на підлозі та щось записувала у бланку.
– Скажи, а де беруть ці бланки?
Тролиця підняла на мене великі сумні очі й кивнула в бік одного зі столів, там височів блакитний стос. Я підійшла і взяла папірець. Заповнила його швидко – звичайнісінька анкета. Чого так хвилюватися? Все одно у мені немає жодних магічних здібностей. Вони проявляються рано. Альгіна тільки шкода: врятував, сумку тягнув і плащ благородно позичив. Нехай переконається, що я бездарна магиня і я зі спокійною совістю вирушу до тітки Пелагеї.