Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

— Це звільнить вас від необхідності зайвого разу йти до кухні, — пояснила вона і винувато посміхнулася, наче вибачаючись за те, що не надто радітиме, побачивши мене у своїй кухні.

Економка пішла, і я попрямувала до спальні — розпаковувати речі.

Витягти з валізи свою нечисленну одіж, книжки та туалетне приладдя я спромоглася за кілька хвилин. Чай та каву я відсунула вбік і на те місце поставила привезений з дому пакет какао. Після цього я оглянула високе старовинне ліжко (воно було так щедро вкрите подушками, що скільки горошин не підкладай під матрац, їх усе одно не відчути!); та не встигла я на ньому вмоститися, як знов увійшла Джудіт із тацею в руках.

— Міс Вінтер запрошує вас зустрітися з нею у бібліотеці о восьмій.

Джудіт дуже постаралася, щоб її слова пролунали як запрошення, але я відразу ж збагнула (і господиня, без сумніву, розраховувала на мою здогадливість), що ніяке це не запрошення, а справжнісінький наказ.

Зустріч із міс Вінтер

Не знаю, чи мені пощастило, чи то була звичайна випадковість, але я дісталася до бібліотеки аж на двадцять хвилин раніше, ніж мені наказали. І не пошкодувала про це. Бо де ще можна з приємністю згаяти час, як не у бібліотеці? І взагалі — хіба є кращий спосіб пізнати людину, ніж побачити, які книжки вона читає і як до них ставиться?

Спершу на мене справила неабияке враження власне кімната, яка здивувала своєю несхожістю з рештою будинку. Інші кімнати буквально повнилися трупами задушених слів, а тут, у бібліотеці, можна було вільно дихати. Тут не було килимів і подушок, а переважало дерево: під ногами простягалася дерев’яна підлога, дерев’яними були віконниці високих вікон, а біля стін стояли масивні дубові полиці з книжками.

Це була висока кімната, значно більша завдовжки, ніж завширшки. З одного боку п’ять арочних вікон простягалися від стелі майже до підлоги, закінчуючись підвіконнями. П’ять дзеркал аналогічної форми були встановлені напроти, щоб віддзеркалювати пейзаж за вікном, але наразі вони не відбивали нічого, крім різьбленої поверхні віконниць. Довгі полиці з книжками утворювали ніші, і в кожній заглибині на столику стояла лампа із жовтим абажуром; окрім каміна, що палахкотів у віддаленому кінці кімнати, це було єдине освітлення. Лампи кидали на підлогу ніжні, приємні для ока кружальця світла, за якими танули у темряві шереги книжок.

Я поволі йшла до центру кімнати, зазираючи в заглибини праворуч і ліворуч. Перше враження спонукало мене схвально покивати головою: бібліотека була дуже пристойна й належним чином упорядкована. Усі книжки розставлено в алфавітному порядку і згідно з категоріями, скрізь чисто і ладно — я б сама організувала цю справу точнісінько так. Крім усіх моїх улюблених книжок, тут була ще безліч рідкісних і дорогоцінних видань, доповнених простішими, добряче зачитаними екземплярами. Я побачила не тільки «Джейн Ейр», «Грозовий перевал» і «Жінку в білому», але й «Замок Оранто», «Таємницю леді Одлі» і «Наречену-привид». Мені аж подих перехопило від захвату, коли я узріла раритетне видання «Доктора Джекіла і містера Гайда», що його мій батько вважав зниклим.

Зачудована багатющим вибором, я розглядала книжки, поволі наближаючись до каміна у віддаленому кінці кімнати. В останній ніші праворуч одна етажерка з полицями вирізнялася навіть здалеку: замість бляклих, здебільшого брунатних корінців давніших книжок там виднілися сріблясто-блакитні, сірувато-зелені й рожево-бежеві кольори пізніших видань. Це були єдині сучасні книжки у кімнаті. Твори самої міс Вінтер. На верхніх полицях етажерки я побачила заголовки ранніх книжок авторки, пізніші ж твори містилися на нижніх полицях. Кожен твір був представлений численними виданнями, декотрі з них навіть фігурували в іншомовних перекладах. «Тринадцяти казок» — книжки з помилковою назвою — я не виявила, натомість виправленої версії, «Казок про чудесні перетворення та розпач», було аж дванадцять різних видань… утім, може, і більше.

Я взяла примірник останньої книжки міс Вінтер. Сторінка перша: літня черниця приїжджає до невеличкого будинку на околиці неназваного міста — здогадно, десь в Італії. Вона заходить до кімнати, де її з неприхованим подивом вітає пихатий молодик — чи то англієць, чи то американець. (Я перегорнула сторінку. Перші ж абзаци полонили мою увагу не менше, ніж при першій зустрічі з книжкою Віди Вінтер, і я, сама того не бажаючи, безоглядно поринула у читання.) Спочатку молодик не може збагнути того, що вже давно встиг второпати читач: черниця приїхала до нього з дуже поважними намірами, і це спричинить у його житті такі зміни, про які він і не здогадується. Обережно, поволі розпочинає гостя розмову (тут я знову перегорнула сторінку, вже забувши і про бібліотеку, і про міс Вінтер, і про себе саму), та молодик ставиться до почутого з несерйозністю легковажної молодості…

Раптом щось пронизало мене й відволікло від читання. Наче хтось злегка штрикнув мене голкою у спину.

За мною хтось стежив.

Я не раз чула про поколювання у спині; кажуть, воно є досить поширеним відчуттям, однак зі мною це трапилося вперше. Як і в більшості самотніх людей, мої органи чуття настроєні так, щоб чітко відзначати присутність інших, тож я більшою мірою звикла до тих ситуацій, коли отим невидимим шпигуном у кімнаті є я сама, ніж до тих, коли шпигують за мною. І ось тепер хтось за мною дійсно стежив, і не просто стежив, а стежив уже давно. Цікаво, в яку саме мить виникло в мене оте неприємне відчуття? Я пригадала останні кілька хвилин, намагаючись поєднати у часі спогади про своє тіло і спогади про книжку. Може, воно з’явилося саме тоді, коли черниця вперше звернулася до молодика? Тоді, коли її провели до будинку? Чи раніше? Намагаючись жодним порухом не виявити своїх почуттів, удаючи, наче нічого не відбувається, я знову схилила голову над книжкою і спробувала пригадати.

І пригадала.

Колюче відчуття у спині з’явилося ще до того, як я взяла книжку до рук.

Мені потрібен був час, щоб оговтатись, тому я перегорнула сторінку і вдала, ніби читаю далі.

— Не треба мене дурити!

Голос письменниці прозвучав владно, урочисто, повчально.

Мені нічого не лишалося робити, як озирнутися й поглянути на неї.

Віда Вінтер не збиралася приховувати свою зовнішність. Це була зовнішність прадавньої цариці чи чаклунки… а може, богині?.. Її застигла постать велично здіймалася зі скупчення товстих пурпурових і червоних подушок. Фалди бірюзової шалі, накинутої на плечі, не пом’якшували кутастості її фігури. Мідно-червоне волосся було вкладене вишуканим конфекціоном з локонів та завиточків. Обличчя, вигадливо розкреслене зморшками, наче географічна мапа, вкривав шар