Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

ще дещо. Відірвавшись на один день від читання, я подалася до бібліотеки. У відділі періодики переглянула книжкові ревю в усіх загальнонаціональних газетах, які вийшли безпосередньо після публікації останніх романів міс Вінтер. Виявилося, що з виходом кожної нової книжки вона запрошувала кількох журналістів на зустріч у готелі в Гарроґейті. Там письменниця зустрічалася з кожним журналістом окремо і кожному розповідала «історію свого життя». Таких історій ходило десятки, а може, й сотні. Без особливих зусиль я розшукала майже двадцять.

Після публікації «Між і поміж» виявилося, що міс Вінтер — позашлюбна донька священика й директорки школи; рік по тому, рекламуючи «Спіритичні сеанси», міс Вінтер відрекомендувалася як донька паризької куртизанки і розповіла, що втекла від своєї матері. Коли вийшов «Ляльковий театр», кілька газет написали, що відома письменниця була сиротою і мала десятьох гамірливих братів, які її весь час кривдили; після багатьох поневірянь маленької Віди добрі люди взяли нещасну бродяжку з глухої вулички в Іст-Енді й виховали у швейцарському жіночому монастирі. Особливо мені сподобалася байка про те, як Віда, будучи ще маленькою дівчинкою, загубилася в Індії, відставши від своїх батьків, шотландських місіонерів, і потім тяжко заробляла собі на хліб, розповідаючи дивовижні історії на вулицях Бомбея. Дівчинка розповідала про височенні сосни, що пахли найсвіжішим коріандром, про гори, прекрасні, як Тадж-Махал, про гаґґіс[2], смачніший за будь-який коржик із м’ясом, куплений на розі. І про волинку. О, цей дивовижний, невимовно прекрасний звук волинки!.. Коли через багато років майбутня письменниця повернулася до Шотландії, яку покинула ще маленькою дитиною, на неї чекало страшне розчарування. Запах сосен і близько не був схожий на запах коріандру. Сніг виявився дуже холодним. Хаґґіс був ніякий на смак. А про «дивовижний звук волинки» краще взагалі помовчати…

Іронічні й сентиментальні, трагічні й суворі, комічні й хитруваті — кожна з цих історій, без винятку, являла собою мініатюрний шедевр. Для іншого письменника ці вигадки могли б стати вершиною творчості, а для Віди Вінтер вони були звичайнісінькою забавою, не більше. Навряд чи хто всерйоз вірив у їхню правдивість.

Переддень від’їзду припадав на неділю, тож після обіду я пішла відвідати батьків. Їхнє помешкання залишилося таким, як і раніше: варто злому вовкові дунути й свиснути, як воно враз перетвориться на купу уламків.

За чаєм мати вимушено посміхалася, з удаваним ентузіазмом підтримуючи розмову. Про сусідський садок, про дорожні роботи у нашому місті, про нові парфуми, від яких у неї пухирці повискакували. Легка пустопорожня бесіда — аби не мовчати. Бо в тиші оживають материні злі демони… Утім, трималася мати добре: примудрилася і словом не обмовитися, що вже рідко коли буває в змозі вийти з будинку, бо найдрібніша раптова подія спричинює в неї мігрень, що вона вже не може навіть книжки прочитати, оскільки боїться зазнати сильних переживань.

Дочекавшись, коли мати піде заварювати нову порцію чаю, ми з батьком заговорили про міс Вінтер.

— Це її вигадане ім’я, — почала я. — Було б воно справжнім, її б легко можна було «вирахувати». Усі, хто намагався це зробити, полишили спроби через брак інформації. Ніхто не знає про неї нічогісінько.

— Ото дивина!

— Таке враження, наче вона з неба впала. Наче до того, як Віда Вінтер стала письменницею, її взагалі не існувало. Наче вона сама себе створила одночасно зі своєю першою книжкою.

— Нехай це і псевдонім, але в ньому вже, либонь, криється якась інформація, — припустив батько.

— Віда. Це, мабуть, з латини. Vita — «життя». Але водночас на думку спадає і французьке слово vide…

Vide означає «порожній». Порожнеча. Пустка. Ніщо. З огляду на материну хворобу ми намагаємося уникати подібних слів у батьківському будинку, тож я промовчала. Нехай тато сам здогадується.

— Зрозуміло, — кивнув він. — А як щодо Вінтер?

Winter. Зима. Шукаючи пояснення, я глянула у вікно. Крізь примарне обличчя моєї померлої сестри виднілися темні гілки, що простягали до неба свої голі руки, а внизу — оголені клумби зі скопаною чорною землею. Шибки кепсько захищають від морозу: незважаючи на газовий обігрівач, у кімнаті відчувався якийсь холод — мовчазний, закляклий, розпачливий. Що означала для мене зима? Лише одне: смерть.

Запанувала тиша. Відчувши необхідність сказати хоч що-небудь, аби не руйнувати недавнього діалогу нестерпним емоційним тягарем, я мовила:

— Це якесь гостре, шпичакувате ім’я. V і W. Віда Вінтер. Гостро і гонористо.

Повернулася мати. Поставивши філіжанки на тарілочки, знову заговорила. Знову намагалася надати своєму голосові невимушеності й енергійності, наче життя її — безмежна нива, а не простір, обмежений її будинком.

На якусь мить я відволіклася від розмови й поглянула довкола. На полиці каміна стояв єдиний предмет у цій кімнаті, який із натяжкою можна було б назвати прикрасою. Це була фотографія. Час від часу мати повторює, що сховає її в шухляду, аби не запилювалася. Але батькові світлина подобається, і мати погоджується залишити її — мабуть, тому, що в усьому іншому тато дуже рідко з нею сперечається. На фото — молоде подружжя. У батька — звичний вигляд: він спокійний, вродливий, із задумливими очима; роки не змінили його. Матері ж майже неможливо впізнати. Безпосередня, щира посмішка, очі іскряться радістю; сповнений ніжності погляд посилає вона чоловікові. Жінка, що випромінює щастя.

Трагедія змінює все до невпізнання.

Коли на світ з’явилася я, жінка, зображена на весільному фото, зникла.

Я знову поглянула у вікно на мертвий зимовий сад. На тлі слабкого вечірнього світла з’явилася моя миготлива тінь; вона теж поглянула у вікно на сумну, наче мертву кімнату. Цікаво, подумалось мені, як моя померла сестра ставиться до нас? Що вона думає про наші намагання переконати самих себе, що дійсно варто жити тим життям, яким ми живемо?..

Приїзд

Пересічного зимового дня я виїхала з дому, і поїзд під полотняно-білим небом помчав мене у безвість, миля за милею. Потім я зробила пересадку; почало хмаритися. Я їхала на північ; хмари товстішали й темнішали, ставали брезклими й роздутими. Я чекала, що ось-ось у вікно заторохкотять краплі дощу. Але дощ так і не пішов.

У Гарроґейті мене зустрів водій міс Вінтер. Це був чорнявий бородань, не надто схильний до розмови. Ця обставина мене втішила: небажання водія спілкуватися дало мені змогу милуватися незнайомими ландшафтами, що розгорнулися переді мною, тільки-но ми виїхали з міста. Досі я ніколи на півночі не бувала. У моїх літературно-дослідницьких справах мені доводилося їздити до Лондона, а ще двічі чи тричі — через Ла-Манш до паризьких бібліотек та архівів. Про графство Йоркшир я знала тільки з романів, причому з романів дев’ятнадцятого століття.