Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
І ось тепер, посеред ночі, я спустилася до крамниці, щоб узяти із шафки «Тринадцять казок»…
— Учора я отримала листа, — почала я.
Батько кивнув.
— Це був лист від Віди Вінтер.
Батько здивовано звів брови, але не став мене перепитувати.
— Вона запрошує мене до себе. Хоче, щоб я написала її біографію.
Батькові брови злетіли ще на декілька міліметрів.
— Я не могла заснути, тож зійшла до кімнатки і взяла цю книжку.
Я чекала, що батько щось скаже, але він промовчав. Зосереджено зсунувши брови, він про щось думав. Трохи згодом я знову заговорила.
— А чому ця книжка потрапила до шафки? Що у ній такого цінного?
Не без зусилля відволікаючись від думок, батько відповів:
— Частково тому, що це — перше видання першої книжки найвідомішого з нині живих авторів, що пишуть англійською. Але головним чином через те, що цей томик — бракований. Наступні видання називалися просто «Казки про чудесні перетворення і розпач». Жодної згадки про число тринадцять. Ти ж, напевне, помітила, що там тільки дванадцять казок?
Я кивнула.
— Імовірно, спочатку їх мало бути тринадцять, але одну чомусь вилучили. З обкладинкою вийшла плутанина, і книжку надрукували з початковим варіантом назви, але казок було лише дванадцять. Ці браковані примірники довелося вилучати з продажу.
— Але як цей примірник потрапив до нас?
— Проскочив крізь тенета. Одну з партій помилково надіслали до крамниці у Дорсеті, де один покупець устиг придбати примірник, перш ніж надійшла інструкція запакувати книжки і відіслати назад. Тридцять років тому цей покупець, збагнувши цінність свого придбання, продав його одному колекціонерові. У вересні нинішнього року колекцію виставили на аукціон, і я купив цю книжку. За гроші від авіньйонської посередницької операції.
— Авіньйонської операції?
Переговори з цієї угоди тривали два роки. Це була одна з найприбутковіших операцій, здійснених моїм батьком.
— Сподіваюсь, ти вдягала рукавички? — боязко запитав він.
— За кого ти мене маєш?
Він посміхнувся і продовжив:
— Скільки клопоту надаремне!
— Ти про що?
— Про вилучення з продажу усіх отих примірників через неправильну назву. Однак люди й досі звуть цю книжку «Тринадцять казок», хоча відтоді вона півстоліття друкувалася під назвою «Казки про чудесні перетворення і розпач».
— Ну то й що?
— Ось до чого призводить поєднання слави і таємничості. Через брак реальних відомостей про письменницю будь-які крихти інформації, на кшталт історії про вилучене видання, набувають надмірної значущості й ваги. Цей випадок став частиною міфу про Віду Вінтер. Таємниця тринадцятої казки… Вона дає людям поживу для пересудів.
Запала нетривала тиша. А потім батько промимрив — обережно так, дивлячись убік, промовляючи невимушено-відсторонено, тим самим даючи мені можливість або продовжити розмову, або проігнорувати його слова:
— І ось тепер — біографія… Так несподівано…
Я пригадала лист, і в мене виник острах перед нещирістю письменниці. Я пригадала ту наполегливість, із якою хлопчина-репортер домагався: «Розкажіть мені правду». Я пригадала, що книжка «Тринадцять казок» зачарувала мене з перших же слів і цілісіньку ніч тримала в полоні. І мені знову схотілося стати її заручницею.
— Не знаю, що й діяти, — озвалась я до батька.
— Це не те, що тобі доводилося робити раніше. Віда Вінтер — живий предмет дослідження. Замість порпатися в архівах муситимеш брати інтерв’ю.
Я кивнула на знак згоди.
— А ти справді хочеш познайомитися з людиною, яка написала «Тринадцять казок»?
Я знову кивнула.
Батько поклав руки на коліна й зітхнув. Він знає, що то за штука — читання. Знає, як воно заволодіває тобою.
— Вона хоче, щоб ти приїхала? Коли?
— У понеділок.
— Я підвезу тебе до станції, гаразд?
— Дякую. Крім того…
— Що?
— Ти даси мені невеличку відпустку? Перш ніж вирушати до Віди Вінтер, мені треба дещо прочитати.
— Гаразд, — відказав батько з посмішкою, яка, однак, не приховала його занепокоєння. — Певна річ, звичайно ж.
І настав один з найпрекрасніших періодів мого дорослого життя. Уперше за весь час на моєму нічному столику з’явилася купка новісіньких лискучих книжок у м’якій обкладинці, придбаних у звичайній, а не в букіністичній крамниці. «Між і поміж» Віди Вінтер; «Двічі — означає назавжди», Віди Вінтер; «Спіритичні сеанси» Віди Вінтер; «З Ковчега Заповіту» Віди Вінтер; «Настанови для охочих страждати» Віди Вінтер; «Дівчинка і день народження» Віди Вінтер; нарешті, «Ляльковий театр» — теж Віди Вінтер… Усі обкладинки — плід праці того самого художника — випромінювали запал і енергію: кольори насичено-жовті й яскраво-червоні, блискучо-золоті й темно-пурпурові… Я навіть купила примірник «Казок про чудесні перетворення і розпач»; правда, його назва здавалася куцою, неповною без слова «тринадцять», завдяки якому батькова книжечка і стала такою цінною. До речі, батьків примірник я поклала назад у шафку.
Звісно, читаючи досі незнайомого автора, чекаєш чогось незвичного, тож книжки міс Вінтер я читала з таким самим нервовим збудженням, як і колись віднайдені мною щоденники братів Ландьє. Але цього разу тут було дещо більше. Я завжди була читачем; я читала на кожному етапі свого життя, і читання завжди було моєю найбільшою радістю. Однак я не вдаватиму, ніби в дорослому віці читання чинить на мене так само потужний вплив, як і у дитинстві. Так, я й досі вірю у вигадані історії. Я й досі про все забуваю, читаючи гарну книжку. Одначе того, що було раніше, вже нема. Мушу сказати, що книжки для мене — важливіші за цілий світ; однак я пам’ятаю час, коли вони становили для мене цілий світ. Мені здається, ніби я щось втратила відтоді, і я відчуваю ностальгію за цією втратою. Ні, це не та туга, що пов’язується з надією на повернення втраченого. Але — о, диво! — тепер, коли я читаю цілісінький день і половину ночі, коли я засинаю під стьобаною ковдрою, на якій розкидано книжки, коли сон мій, глибокий і без сновидінь, пролітає блискавично швидко і коли я прокидаюся, щоб знову взятися до книжки, — тепер втрачена радість читання знову повернулася до мене. Спочатку міс Вінтер відновила в мені вразливість читача-неофіта, а потім і цілком полонила мою душу.
Час від часу батько стукає у двері моєї горішньої кімнати. Здивовано витріщається на мене. Певно, я маю отой отетеріло-заціпенілий вигляд, який зазвичай з’являється в людини після надмі´ру тривалого читання.
— Ти поїсти не забула? — питає батько, подаючи мені пакунок зі сніданком та пакет із молоком.
На все життя лишилася б із цими книжками у своїй кімнаті! Але у понеділок я збиралася їхати до Йоркширу на зустріч із міс Вінтер, тож мені треба було виконати
