Карта днів - Ренсом Ріггз

– Це Тихий океан? – спитала Клер.

Єнох єхидно пирхнув:

– Це Мексиканська затока. Тихий океан на протилежному кінці континенту.

Ми йшли собі пляжем. Навколо нас, збираючи мушлі, крутилися молодші діти, решта ж просто насолоджувались краєвидом та сонцем. Я сповільнив крок та, порівнявшись із Еммою, узяв її за руку. Вона глянула на мене й усміхнулась. Ми одночасно з нею зітхнули і зразу ж одночасно розсміялись. Ми трохи поговорили про пляж і про те, яке все навкруги чудове, але ця тема швидко вичерпалась. І тоді я, звернувшись уже до всіх, запитав, як вони жили в Диявольському Акрі без мене. Я знав лише про їхні, через Панконтуркон, мандрівки за межі Акра, але ж, напевне, вони не тільки мандрували.

– Мандрівки мають надзвичайно важливе значення для розвитку людини, – відказала пані Сапсан, наче виправдовуючись. – Без мандрівок навіть найбільш освічена людина залишатиметься недосвідченою. Це дуже важливо, щоб діти засвоїли, що наша спільнота не є центром Дивосвіту.

Далі, після розповіді про ті поодинокі «шкільні екскурсії», пані Сапсан повідомила, що вона та інші імбрини доклали значних зусиль зі створення стабільних умов існування для їхніх підопічних, більшість із яких, як і мої друзі, були відірвані від своїх часових петель, у яких вони прожили більшу частину свого життя. У деяких випадках ті петлі були зруйновані та зникли назавжди. Багато хто під час нападів порожняків утратив друзів, був поранений чи зазнав інших травм. І хоча Диявольський Акр із його мерзотою, хаосом та поганою славою центру імперії зла, яку створив Коул, і не був ідеальним місцем, щоб оправитися від травм, та імбрини зробили все можливе, щоби перетворити його на прихисток. Там знайшли собі новий дім діти і дорослі, котрі належали до дивних і котрі врятувались від переслідувань, улаштованих витворами. Там імбрини заснували нову академію, де щодня відбувалися лекції та дискусії, що їх проводили або самі імбрини, якщо мали можливість, або ті з дивних дорослих, котрі мали особливі знання, яких не мали імбрини.

– Іноді там буває нудно, – повідомив Мілард. – Та все ж знаходитись серед учених приємно.

– Тобі там буває нудно тільки тому, що ти думаєш, ніби знаєш більше за викладачів, – зауважила Бронвін.

– Зазвичай я нудьгую, коли викладають не імбрини, – заперечив він. – А в ті дні, коли я там буваю, імбрини майже завжди зайняті.

А пані Сапсан сказала на те, що зайняті вони бувають виконанням «сотні тисяч неприємних завдань», більшість яких стосується наведення порядку після витворів.

– Вони залишили по собі жахливий безлад, – сказала вона. А безлад, про який вона згадала, був буквальним: пошматована після битви з витворами територія, часові петлі, що витвори їх пошкодили, та не знищили до кінця. А найбільше клопоту було із цілим потоком дискредитованих та скомпрометованих співпрацею з витворами людей, як-от із амброзієзалежними дивними з Диявольського Акра, котрі потребували лікування від своєї залежності, але не всі погоджувалися на це добровільно. А ще необхідно було вирішити доволі дражливе питання, кому серед них можна довіряти. Чимало з них співпрацювало з витворами: одні під тиском, інші – охоче, і навіть настільки, що це можна було однозначно потрактувати як злий умисел чи навіть зраду. Необхідні були судові процеси. Система правосуддя дивних, яку було розроблено для розгляду щонайбільше кількох справ на рік, була в процесі стрімкого переходу на розгляд уже десятків справ щороку, та вивчення більшості з них іще навіть не розпочиналося. І, поки цього не було зроблено, обвинувачені довго та нудно чекали своєї черги у в’язниці, що її збудував іще Коул для жертв своїх жорстоких експериментів.

– А коли ми не зайняті боротьбою з тими неприємними речами, – продовжувала пані Сапсан, – то Рада імбрин проводить наради. Радимося вдень, радимося вночі.

– Про що? – спитав я.

– Про майбутнє, – відповіла вона напружено.

– Наразі повноваження Ради під сумнівом, – додав Мілард. На цих словах обличчя пані Сапсан заціпеніло. Мілард продовжував, не звертаючи уваги: – Дехто каже, що настав час змінити існуючу систему управління. Що система імбрин застаріла та годиться радше для якоїсь більш ранньої епохи. Що світ змінився і ми мусимо мінятися разом із ним.

– Гомосеки невдячні, – вставив Єнох. – Киньте їх у тюрягу до зрадників.

– А це вже точно неправильно, – відказала пані Сапсан. – Імбрини правлять від імені народу. Тому кожному мусить бути дозволено виголошувати власні думки, навіть якщо вони помилкові.

– А в чому вони з вами не згодні? – запитав я.

– Насамперед, у питанні необхідності подальшого проживання в петлях, – відповіла Емма.

– А хіба більшість із дивних мали вибір? – спитав я.

– Ні… поки ми не спробували створити великомасштабний колапс часової петлі, – відповів Мілард, – як той, що переналаштував наші внутрішні годинники. Без сумніву, саме це привернуло до нас загальну увагу.

– Зробило людей заздрісними, якщо більш точно, – додала Емма. – Вони чого тільки мені не наговорили, коли почули, що ми відбуваємо сюди надовго! Аж позеленіли від заздрощів.

– За що заздрити? Ми ж тоді могли загинути в тому часовому колапсі, – сказав я. – Це надто небезпечна штука.

– І такою буде, – додав Мілард, – принаймні поки ми не зрозуміємо феномена колапсу часової петлі більш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно відтворити те, що з нами трапилось.

– Але це може забрати чимало часу, – зауважила пані Сапсан, – а дехто з дивних не бажає чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згодні й життям ризикнути, аби вибратися звідти.

– Це якесь безумство, – прокоментував Горацій. – Я навіть уявлення не мав, скільки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрі поруч із ними, ніс до носа.

– Але вони й наполовину не такі божевільні, як та отара з Нового Світу, – сказала Емма, а пані Сапсан при цьому важко зітхнула. – Вони хочуть спілкуватися із суспільством звичайних.

– Я не хотів би навіть згадувати про тих лунатиків! – вигукнув Єнох. – Вони думають, що цей світ уже став настільки відкритим і толерантним місцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привіт, світе! Ми дивні і пишаємося цим!», наче нас ніколи й не спалювали живцем на вогнищі, як у давні часи.

– Вони молоді, от і все, – сказала пані Сапсан. – Вони ніколи не