Карта днів - Ренсом Ріггз
– Просто оцінюю декорації, – відказав я, а потім притягнув її ближче та поцілував. Вона оповила мене руками та поцілувала у відповідь, і мій мозок ураз залило потоком тремтливого тепла, і в мене з’явилося відчуття, ніби я вийшов із тіла та піднявся під самісіньку стелю і тепер дивився зверху вниз на ніжне, прекрасне обличчя цієї чарівної дівчини, на своїх друзів і на весь цей радісний світ довкола – і не вірив, що все це відбувається зі мною і зараз.
Поцілунок тривав настільки недовго, що здавалось, наче ніхто, крім нас двох, його й не помітив. А потім ми взялися за руки та рушили в напрямку до кухні.
– Як давно ви всі попрокидалися? – запитав я.
– О-о, ще кілька годин тому, – відповів Мілард, несучи повз нас деко з чимось здобним до їдальні. – У нас жахливий петельний десинхроноз.
Я помітив, що він був одягнений від голови до ніг: темно-фіолетові штани, легкий светр, шарф навколо шиї.
– Це я одягав його сьогодні вранці, – повідомив Горацій, вистромивши голову з кухні. – У вмінні правильно одягатися він як мала дитина.
Сам Горацій був одягнутий у фартух поверх білої сорочки з комірцем, на якій була краватка, а на ногах були випрасувані штани – і це майже напевне означало, що він прокинувся надзвичайно рано, просто щоби попрасувати свій одяг.
Я перепросив їх та покинув, щоби піти перевірити, як там у гаражі моя сім’я. Мої рідні й досі спали – точно там же, де я їх залишив. Навряд чи вони навіть крутились уві сні. І щойно я так подумав, як став підозрювати щось нехороше. Я негайно ж підбіг до машини та заходився підносити зовнішній бік своєї долоні до кожного носа, перевіряючи, чи вони дихають. Із задоволенням переконавшись, що всі живі, я повернувся до своїх друзів.
Усі зібралися навколо того, що мої батьки називали «славним столом», – довгої стільниці із чорного скла в нашій рідко використовуваній офіційній їдальні. Це місце в домі у мене асоціювалося із суворими манерами та неприємними розмовами, тому що воно використовувалось тільки або коли вся сім’я збиралася за столом у вихідні, або коли моїм батькам треба було обговорити зі мною «щось важливе», що зазвичай означало лекцію про мої оцінки, погану поведінку, дружбу чи її відсутність тощо. Тож мені приємно було побачити цю кімнату, наповнену їжею, друзями та сміхом.
Я втиснувся поруч із Еммою. Горацій показував велике шоу, відкриваючи тарілки зі стравами, які він приготував.
– Цього ранку в нас pain perdu3, картопля á la royal4, viennoiserie5 з французької кухні та вівсяна каша з карамелізованими фруктами!
– Горацію, ти перевершив себе, – заявила Бронвін із уже напханим ротом.
Отже, тарілки було наповнено, а хвалу воздано. Я їв із таким завзяттям, що минуло аж кілька хвилин, перш ніж мені спало на думку спитати, звідкіль узялися всі ці припаси.
– Ну-у, може, вони випали, а може, й не випали, із полиць одного маркета, що тут далі по дорозі, – відповів Мілард.
Я припинив жувати.
– Ти вкрав це все?
– Міларде! – обурилася пані Сапсан. – А що якби тебе схопили?
– Неможливо, я злодій-спец, – заперечив він. – Це моє третє та найбільш вражаюче вміння, після мого надзвичайного інтелекту й майже ідеальної пам’яті.
– Але тепер у магазинах є камери, – зауважив я. – Якби тебе засікли на відео, це було б великою проблемою.
– О, – озвався Мілард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелізованого шматочка персика на кінці його виделки.
– Дуже вражаюча крадіжка, – сказав Єнох. – Нагадай, а яким було твоє перше та найбільш вражаюче вміння?
Пані Сапсан поклала своє столове срібло на стіл та клацнула пальцями.
– Гаразд, діти. Ми додаємо крадіжку у звичайних до списку «Не можна робити».
Усі жалібно застогнали.
– Я цілком серйозно! – підвищила голос пані Сапсан. – Якби до нас навідалась поліція, це не було б якоюсь маленькою незручністю.
Єнох театрально впав на стілець:
– Цей час такий утомливий. Пам’ятаєте, як легко було розбиратися з такими речами в нашій петлі? – Він провів лінію по горлу. – Чик! І: бувай, клопітний звичайний!
– Ми більше не на Кернгольмі, – зауважила пані Сапсан, – і це не гра «Здійсни наліт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальні та незворотні наслідки.
– Я лише приколовся, – буркнув Єнох.
– Не приколовся, – прошипіла Бронвін.
Пані Сапсан підняла руку, вимагаючи тиші.
– Яке нове правило?
– Не можна красти, – хором та без ентузіазму проказали діти.
– І?
Минуло кілька секунд. Директорка спохмурніла.
– Не можна вбивати звичайних? – ризикнула озватися Олівія.
– Правильно. Не вбивати нікого в цьому часі.
– А що як вони дійсно дратують? – запитав Г’ю.
– Неважливо. Вам не можна їх убивати.
– Без дозволу від вас, – уточнила Клер.
– Ні, Клер! – різко відрубала пані Сапсан. – Не вбивати ніяк!
– Ну гаразд, – погодилась Клер.
Можливо, цю розмову можна було б назвати цинічною, якби я не знав цих людей так добре. А втім, вона безперечно вказувала на те, як багато мої друзі мали ще дізнатися про життя в моєму часі. До речі, щодо дізнатися…
– А коли ми вже почнемо уроки нормалізації? – запитав я.
– Як щодо сьогодні? – з ентузіазмом запитала Емма.
– Просто зараз! – вигукнула Бронвін.
– І з чого ж мені почати? Про що ви хочете дізнатися?
– Чому б тобі не розповісти нам про останні десь років сімдесят п’ять? – запропонував Мілард. – Історія, політика, музика, поп-культура, недавні досягнення в науці і техніці…
– Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.
– Гадаю, це теж важливо, – погодився Мілард.
– А я просто хочу вийти на вулицю, – заявила Бронвін. – Ми тут уже з учора, а все, що ми досі зробили, це помісили гній ногами в якомусь смердючому болоті та покаталися ввечері на автобусі.
– Так! – підтримала Олівія. – А я хочу побачити якесь велике американське місто. І муніципальний аеропорт. І олівцеву фабрику! Я прочитала захопливу книжку про олівцеві фабрики…
– Авжеж, зараз, – відказала пані Сапсан. – Сьогодні ми не збираємося споряджати ніяких грандіозних експедицій, тож просто викиньте це з голови. Перед тим як бігати, слід навчитися ходити, а, зважаючи на наші обмежені транспортні можливості, наразі прогулянка – майже те,
