Американські боги - Ніл Гейман
Центральні двері відчинилися, і вигулькнув знайомий Тіні товстун із лімузина:
— Чомусь, Тотошко, мені не віриться, що ми досі в Канзасі.
— Ми точно в Канзасі, — відказав Нансі. — І мені віриться, що за сьогодні ми об’їздили його вздовж і впоперек. Жодної тобі бісової гори, самі рівнини.
— Тут нема ні світла, ні електрики, ні гарячої води, — поскаржився технохлопчик, — і, нічого особистого, але гаряча вода пішла б вам на користь. Він вас штиняє так, наче ви тиждень не вилазили зі свого хіпанського автобуса.
— Нам не варто заводити таких розмов, — м’яко зупинила його жінка, — ми ж усі друзі. Ходімо досередини. Покажемо ваші кімнати. Ми зайняли перші чотири. Вашого спочилого друга поклали у п’ятій. Усі за нею — порожні, вибирайте на власний розсуд. Звісно, цій місцині не зрівнятися з Four Seasons, але з ідеалом складно зрівнятися.
Вона притримала для них двері. Усередині стояв затхлий запах плісняви, пилюки й занепаду.
У напівтемряві вестибюля сидів чоловік. Він запитав:
— Ви голодні?
— Ніколи не відмовляюся підживитись, — відповів Нансі.
— Я послав водія по гамбургери. Скоро повернеться, — тоді підвів погляд. Було надто темно, аби він міг розгледіти чиїсь обличчя, але він усе одно констатував: — А ось і здоровань. Ти ж Тінь, так? Мудило, який замочив Дубочка і Каменя?
— То був не я. Дехто інший. Але я тебе теж знаю, — він справді знав цього чоловіка, бо був у нього в голові. — Ти Град. Як справи на амурному фронті, підбив клинці до Дубової дружини?
Агент Град звалився зі стільця. У кіно це могло б бути кумедно — в реальному житті це було просто незграбно. Він підвівся і наблизився до них. Тінь позирнув на Града згори донизу і спокійно сказав:
— Не розпочинай того, чого не готовий закінчити.
Нансі поклав руку Тіні на плече:
— Пригадуєш? Перемир’я. Ми — у середині.
Агент Град розвернувся, перехилився через конторку і вивудив з-за неї три ключі.
— Ваші номери далі по проходу. Тримайте, — простягнув він ключі пану Нансі. Тоді пішов геть темним коридором. Почулося, як він відчинив двері кімнати, а тоді грюкнув ними.
Пан Нансі роздав ключі — один Тіні, інший Чорнобогу.
— В нас у машині є ліхтарик? — поцікавився Тінь.
— Ні, — сказав Нансі. — Але це просто темрява. Її не треба боятися.
— Я не боюся темряви. Я боюся тих, хто в ній.
— Тьма це харашо, — сказав Чорнобог. Він вів їх за собою коридором і, здавалося, чудово бачив, куди йти. Повідмикав двері, без жодних труднощів вставляючи ключі в замки. — Я буду в десятій кімнаті... А оця Медія, я про неї десь чув. Це не та, що вбила своїх дітей?
— Інша жінка, — зітхнув Нансі, — а історія та сама.
Пан Нансі зайшов у восьму кімнату, Тіні дістався дев’ятий номер — навпроти них двох. У кімнаті пахло запустінням, пилюкою і тлінням. Там стояло ліжко з матрацом, але без простирадла. З вікна сочилася дещиця сутінкового світла. Тінь сів на матрац, зняв черевики. Тоді ліг і простягнувся. Останні кілька днів він надто багато сидів за кермом.
Напевно, він заснув.
Він ішов.
Холодний вітер смикав його одежу. Маленькі сніжинки, заледве більші за кришталеві порошинки, кружляли та вертілися на вітрі.
Довкола були дерева, безлисті серед зими. Обабіч нього громадилися високі пагорби. Була зима і заходилося на вечір: і небо, і сніг світились однаковим глибоким багряним. Десь попереду — в такому освітленні він не годен був визначити точної відстані — витанцьовували блідо-жовті й жовтогарячі язики ватри.
Перед ним по снігу тупцяв сірий вовк.
Тінь зупинився. Вовк теж зупинився, обернувся до нього і зачекав. Одне його око відблискувало жовтаво-зеленим. Тінь стенув плечима і вирушив до вогнів, а вовк і далі ступав поперед нього.
Десь із сотню дерев було висаджено у два ряди обабіч вогнища. На деревах можна було розгледіти підвішені силуети. У кінці алеї розташувалася дерев’яна споруда, що обрисами трохи нагадувала перевернутого човна. Вирізьблені на ній істоти та обличчя — дракони, грифони, тролі і дикі кабани — витанцьовували в палахкотливих відблисках полум’я.
Ватра була висока і горіла ясно, тому Тінь ледь зміг наблизитись. Вовка жар не турбував — він кружляв навколо тріскотливого вогню.
Коли тварина обійшла ватру, Тінь чекав, що повернеться вовк, однак натомість з-за пломеню вийшов чоловік. Він опирався на довгу патерицю.
— Ти в Уппсалі, у Швеції, — урочисто промовив чоловік знайомим голосом. — За тисячу років до твого народження.
— Середо? — здивувався Тінь.
Чоловік, що міг би бути Середою, продовжив говорити, немов Тіні поруч і не було.
— Щороку, а тоді — щодев’ять, у часи, коли між людей поселилася гнилизна й нутро їхнє пом’якшало, вони приносили тут пожертви. По дев’ятеро в офіру. Щодня з дев’яти вони вішали по дев’ятеро звірів на деревах у гаю. Одним звіром завжди була людина.
Він відійшов од вогню до дерев, і Тінь рушив слідом. Зблизька вже можна було розгледіти силуети ліпше — промальовувалися голови, ноги, очі, язики. Тінь зачудовано роздивлявся: видовище підвішеного за шию бика було похмурим і сумним, та водночас мало в собі щось нереальне, гротескне, майже кумедне. Він проминув повішених оленя, вовкодава, бурого ведмедя, гнідого білогривого коня, тільки трішки більшого за поні. Пес був іще живий — щокілька секунд він судомно сіпався і приглушено скавучав, розхитуючись на мотузці.
Чоловік, за яким ішов Тінь, підніс свою довгу палицю і — тепер було видно, що це зовсім не патериця, а спис — проштрикнув і розрізав собаче черево різким упевненим рухом згори донизу. На сніг посипалися тельбухи, заклубочилася пара. Чоловік урочисто прорік:
— Цю смерть я підношу Одіну.
А тоді знову звернувся до Тіні:
— Це тільки ритуал. Але ритуали — це все. Смерть одного пса символізує смерть усіх псів. Дев’ятьох людей підносили вони мені, та ці чоловіки були за все людство, за всю кров і за всю владу. Але навіть цього не вистачало. Одного дня вони перестали проливати кров. А віра без крові важить небагато. Мусить литися кров.
— Я бачив твою смерть.
—