Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

◦ ЗНИЩЕННЯ (D)

Наразі активним був перший – «Інактивація», який означав: вибрану мішень буде опромінено порівняно меншою дозою, що призведе до повільного рубцювання тканин упродовж певного часу. Хлопець розумів: це не Рутин варіант, і, повівши мишею, перемкнувся на «Знищення».

Тієї самої миті в рядку стану під тривимірною моделлю мозку вигулькнув напис:

ЗАЧЕКАЙТЕ, ТРИВАЄ ПЕРЕНАЛАШТУВАННЯ…

А з-за правої бокової лапи з тихим електричним дзижчанням висунулася рука-маніпулятор із прямокутним, завбільшки з коробку для взуття блоком на кінці. З блоку вистромлювався пластиковий стержень півдециметра в діаметрі з химерним потовщенням у основі. Роботизована рука наблизилася до Рутиної голови й, немовби прицілюючись, почала водити стержнем над тім’ям і за вухами.

Дівчина, скулившись, стежила за коробкою очима.

– Так має бути? – прошепотіла вона.

– Так. – Насправді Тимофій не знав. – Програма моделює хід променя. Ця лапа рухатиметься довкола твоєї голови, опромінюючи пухлину з різних позицій.

«Не пухлину, – нагадав сам собі, – у неї немає пухлини».

А тоді подивився на Руту:

– Ти віриш, що це допоможе?

На якусь мить дівчина стиснула потріскані губи. Хотіла відповісти «так», але боялася, що Тимофій розчує в її голосі фальш і не наважиться. Зрештою, ледь ворухнувши губами, зронила:

– Не знаю.

Хлопець провів рукою по волоссю. Обтягнуті латексом пальці застрягли в чубі. Він скривився і, смикнувши, прибрав руку від голови.

– Тоді, може…

Дівчина розлючено його перервала:

– Моя вчителька намагалася проколоти собі шию шпицею, щоб виколупати цю хрінь із мозку! Розумієш?

Тимофій подумав, що це не аргумент, але не сказав жодного слова.

Залишалося останнє. Доза. Він утупив почервонілі очі в монітор і затих.

Рута щось відчула:

– Що знову не так?

Хлопець звів на неї спантеличений погляд.

– Вирішую, яку дозу ставити.

Вона скреготнула зубами.

– Яка найбільша?

– Ти не розумієш. Не все так просто. Я почитав про це. Зазвичай під час променевої терапії людина з пухлиною отримує сумарну дозу шістдесят-вісімдесят греїв[32]. Але це багато, тому лікування розбивають на кілька сеансів, під час кожного з яких доза не перевищує двох-трьох греїв. Це трохи інший апарат, типу, гамма-ніж, і на ньому, припускаю, ставлять більше, але… в тебе ж немає пухлини.

– Я запитала, яку найбільшу дозу може видати апарат?

Тимофій скоса глипнув на екран.

– Сто греїв.

Попри те що не уявляла, що таке греї, дівчина відкарбувала:

– Став сотню.

Хлопець похитав головою.

– Що? – насупилася Рута. – Це вб’є мене?

– Я не знаю. Я не радіолог. Навряд чи вб’є. Я впевнений, ця штука сфокусує промінь так, щоб він завдав якомога меншої шкоди іншим тканинам. Але, Рут, сто греїв, – він аж присвиснув, – це реально багато.

– Чим це мені загрожує?

– Побічні ефекти…

– Які?

– Ну, від випадіння волосся до…

Рута недослухала:

– Начхати! Я не можу чекати сорок сеансів. Якщо це тільки не пропалить дірку в моїй голові, забий і став максимум. Я не в тому стані, щоб перейматися побічними ефектами.

Тимофій однаково вагався:

– Поставлю п’ятдесят. І не сперечайся.

Рута вперла погляд у стелю та зціпила зуби.

– Добре. – А потім, краєм ока вловивши, як голова анестезіолога сховалася за комп’ютерним монітором, запанікувала: – Чекай! Чекай!

Тимофій звів очі над монітором.

– Що?

– Я щось відчую? – промовила дівчина.

– Не знаю.

– Буде боляче?

– Навряд. Мозок – єдиний орган без больових рецепторів. Він не може водночас приймати й опрацьовувати сигнали болю.

Рута махнула кистю.

– Тоді починай.

Він навів курсор на кнопку «Почати», проте натиснути не встиг. Рута знову засмикалася.

– Стій! Як довго це триватиме?

– В інструкції написано, що зазвичай сеанс триває п’ятнадцять хвилин. Не більше як півгодини.

– Ага. Зрозуміла. То скільки?

– Я виставив п’ятнадцять.

– Став тридцять.

– Ні.

– Добре. Хай буде п’ятнадцять. Тільки говори зі мною. Не дай мені заснути.

Хлопець востаннє пробігся очима по цифрах на панелі налаштувань.

– Готова?

– Так.

Рута різко вдихнула повітря, наче для крику.

Тимофій нервово провів язиком по губах. Вказівний палець ліг на ліву кнопку миші.

– Старайся не рухатися, лежи спокі…

Клац.

І темрява.

Епілог

Hell ain’t a bad place

Hell is from here to eternity.

Iron Maiden, «From Here To Eternity», 1992[33]

106

Рута розплющила очі, збагнула, що лежить на ліжку у своїй кімнаті, й різко сіла. Вона пам’ятала все до тієї миті, коли Тимофій запустив апарат, а потім спогади обривалися. Абсолютний провал. Упродовж хвилини серце неспокійно вистукувало, але зрештою дівчина заспокоїлася та невпевненим поглядом обвела кімнату: чорні стіни, хрумка постільна білизна, безладна купа одягу (і її, й Інді) на бильці крісла. Потім узяла до рук телефон і глянула на екран. 9:19. Відклала телефон, за мить знову схопила та ще раз активувала. Індикатор у верхньому правому куті вказував, що батарея заряджена на 96%.

Дивно. Дев’ята ранку, а телефон майже повністю заряджений.

Рута сповзла з ліжка, підкралася до вікна та підняла жалюзі. Синє небо, тіні. Подвір’я безлюдне, але на вигляд як завжди: кілька автомобілів, чийсь велосипед під під’їздом. Нічого особливого.

Ось тільки сонця не було.

За мить вона осмикнула себе: «Не дурій. Звісно, його немає, зараз ранок, повинне бути на сході». Однак… вона нічого не пам’ятала. Анічогісінько. Чим усе врешті-решт завершилося в онкодиспансері? Як вона потрапила додому? Як зреагували батьки на її відсутність протягом ночі?

Рута стрепенулася. Батьки. Вона відступила від вікна й гукнула:

– Ма-а-ам?..

Почекала. У відповідь – тиша.

Дівчина нашвидкуруч одяглася та вийшла з кімнати. Зазирнула до спальні, потім до зали, але ні там, ні там нікого не знайшла. Квартира стояла порожньою. Батьки, напевно, на роботі, а Інді… може, десь з Іллею.

Рута знову підскочила до вікна, тепер уже в залі, й увібрала поглядом усе подвір’я відразу, і цього разу якийсь смутний, нав’язливий холодок осів на споді живота. Щось було не гаразд. Чогось не вистачало. Якоїсь дрібної та водночас важливої деталі.

Узявши ключі, дівчина ступила за поріг квартири, замкнула за собою двері та спустилася ліфтом на перший поверх.

Перші мазки на небі вона розгледіла, щойно вибігла з під’їзду на вулицю. Розкошлані млисті хмари, ледь помітні на тлі блакитного купола, повільно сунули на захід. «Сонце, – непрохана думка задзижчала у вухах, – де сонце?» Невиразний, притлумлений страх почав розростатися.

Рута швидким кроком рушила вздовж десятиповерхівки на південь, обігнула ріг, проте сонця не побачила.