Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

– Я знаю, – спокійно промовив Тимофій. – Я зроблю все сам.

Рута застигла із роззявленим ротом. Подумала, проте так і не наважилася запитати: а ти впораєшся?

– Ходімо, – покликав хлопець.

– Куди?

– Треба заїхати до батька по інструкцію до «Веріана». – Він ніби прочитав її думки. – Це просто апарат. Сумніваюся, що мій батько зможе краще за мене в ньому розібратися.

99

Розмова тривала понад три години, і коли Тимофій із Рутою залишили квартиру, сонце вже перевалило зеніт. Вони дворами пройшли до продуктового магазину «Джокер», навпроти якого хлопець ставив свою «Панду», сіли в душну машину та рушили на захід.

За кермом Тимофій Русецький заспокоївся й дав лад думкам. Поки їхали Соборною, він заново, без поспіху, прокручував у голові все почуте від Рути. Переосмислював. Шукав альтернативні пояснення або неув’язки в її історії. Ні того, ні того не знаходив, але що більше міркував про Рутину розповідь, то неймовірнішою вона йому здавалася. Доводилося буквально ламати мозок, аби переконати себе, що робить усе правильно.

За нічним клубом «Лагуна» Тимофій повернув на південь і, спустившись кількасот метрів вулицею Дворецькою, зупинив «Панду» за півдесятка метрів від в’їзду на подвір’я ошатної багатоквартирної п’ятиповерхівки.

Небо знову захмарилося. Заглушивши двигун, хлопець поклав лікоть на кермо та глянув на Руту. Кілька секунд німував, очі невпевнено бігали.

Вловивши помітну зміну на його обличчі, Рута мовила:

– Ти передумав?

Погляд зупинився на дівчині. Тимофій раптом пригадав, як вона зсунулася диваном і як за півхвилини, виявивши відсутність дихання, він заходився реанімувати її, подумав про порізи на її передпліччі та про зухвало кинуте «Ромейки». Вона не могла знати назву села. Просто не могла. (Як і про двірники, зрештою. Чи про фотографії на його смартфоні.) Тимофієва мама померла від раку 2008-го, батько невдовзі одружився вдруге, тож про село, в якому народився дід по материній лінії, було відомо… Русецький замислився. Та, власне, крім його батька, нікому.

– Ти не віриш мені, – від хвилювання Рута почала затинатися.

– Як тобі пояснити… – Хлопець відвів очі та потер долонею кермо. – В таке непросто повірити. Ми знайомі з тобою трохи більше як добу, а я вже ладен вдиратися посеред ночі до протипухлинного центру. Тож у мене час від часу виникає таке… таке дивне відчуття: я і розумію, і не розумію водночас, як до такого докотився. – Побачивши, як блідне дівчина, анестезіолог поквапився додати: – Але я зроблю все, що треба, не хвилюйся, бо…

Він стиснув губи так, що на підборідді проступили зморшки. Зрештою, заспокоював він себе, навіть якщо Анна Чорнай і Рута божевільні, припікання блакитної плями не завдасть непоправної шкоди. Разове точкове ураження навіть доволі значною дозою радіації навряд чи матиме якісь трагічні наслідки. Якщо хоч якась частина з того, що розповіла дівчина, все-таки правда і знищення ядра locus coeruleus допоможе їй, Тимофій лише порадіє. Якщо ж ні, тобто якщо вона й далі дійматиме його, він із чистою совістю виставить дівчину за двері.

– Бо?.. – звела брови Рута.

– Нічого. Кажу ж: я зроблю все, що можу. – Він узявся за ручку дверцят. – Почекаєш тут?

– Так, – дівчина кивнула, – почекаю.

Хлопець відчинив дверцята, поставив ногу на асфальт, а тоді озирнувся. В очах щось промайнуло. Рута подумала, що Русецький, напевно, дуже втішився б, якби, повернувшись, не знайшов її в машині, і з притиском повторила:

– Я чекатиму на тебе в авто.

– Окей.

Тимофій витягнув ключі, вибрався з крихітного салону «Панди» та швидкими кроками попрямував до будинку.

Рута провела його поглядом, а тоді, сховавши долоні між колінами, нахилилася до лобового скла. Малолітражка стояла під крислатою вишнею, і крізь гілля дівчина бачила, як небом із заходу, зіштовхуючись і розростаючись, повзуть темні хмари. Вона дивилася на них так довго, що заболіли очі, потім змежила повіки та із заплющеними очима похитала головою.

100

Рута розклепила повіки під гуркіт чогось важезного, що гепнулося на кришку капота з дерева. Дівчина сіпнулася, кинула погляд на гілля й тільки потім опустила його на кришку, що прикривала двигун «Панди». Посеред неширокого капота утворилася вм’ятина, і в ній хтось лежав. Чоловік. Він ворушився. Рута нахилилася до лобового скла, придивилася та відсахнулася. Голова повільно повернулась, і дівчина побачила опуклі, наче в ящірки, очі, хижо вишкірений рот і смужки чорного диму, що, немов бакенбарди, звисали зі скронь.

На неї, видаючи горлом зловісне поклацування, витріщався Ілля.

Рута втиснулася в сидіння. Вона вві сні.

Чорт забирай, вона заснула!

Наступної миті довкола машини неначе розлили чорнило. У повітрі розпливлися темні плями. Закручуючись, вони зливалися та формували зусібіч автомобіля непроникну стіну з пітьми.

Жах розверзнув перед Рутою свою огидну пащеку.

Дівчина заскімлила й закрутила головою. З чорноти одна за одною виринали темні постаті в напівзотлілому дранті та обступали машину. Рута закричала. Істота на капоті стала на коліна – її голова рухалася з боку в бік, як на підшипнику, – й очманіло загамселила в лобове скло. Потвори наблизилися, взявши автомобіль у кільце. Хтось посмикав ручку дверцят із правого боку. Дівчина шарпнулася, закричала гучніше та заметалася салоном, не знаючи, куди подітися. Темрява проникала крізь вентиляційні отвори, Рутині легені горіли, істота на капоті нарешті розбила скло і…

101

…Тимофій грюкнув дверцятами з боку водія, і дівчина широко розплющила очі. Побачивши хлопця, спершу сахнулася – серце ледь не вискочило з грудей, – але за мить полегшено видихнула та з’їхала сидінням.

– Ти чого? – стурбовано зиркнув на неї Русецький.

Рута дихала так, ніби щойно випірнула на поверхню, пропливши два десятки метрів під водою.

– Вони були тут, – хрипнула вона. – Щойно.

І хоч розум досі відмовлявся вірити в реальність світу по той бік Рутиного сну, хлопець здригнувся.

– Хто?

– Істоти.

– Ти заснула? – Він обвів напруженим поглядом тісний салон «Панди».

– Так. На кілька секунд.

– Блін. – Русецький уявив, як, спустившись від батька, виявляє в машині труп школярки.

– Вони обступили, – збиваючись, продовжувала Рута. – Один наче з неба звалився. Впав на машину. Лежав отут, – вона показала тремтячою рукою на капот, – за склом.

Тимофій настороженим, незмигним поглядом обстежив