Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук
– Як ми потрапимо досередини? – прошепотіла дівчина. – Глянь на ці двері.
Русецький дістав з кишені зв’язку з двох ключів зі світло-синьою прямокутною пластинкою замість брелока.
– Відімкнемо їх ключем.
– Ем-м…
З іншої кишені анестезіолог видобув латексні рукавички й надів їх.
– Та високотехнологічна хріновина всередині коштує півтора мільйона доларів, – він кивнув на приміщення за дверима. – Думаєш, її замикали б якимось шпінгалетом? Усе відділення на сигналізації, без ключа ми ніяк туди не проникли б. – Він піднявся на ґанок, обстежив замок, вибрав більший із ключів і відімкнув двері. – Я взяв їх сьогодні у батька. Якщо все буде добре, завтра непомітно поверну.
– А раптом… – Рута затнулася, пожувала губу, – а що, як буде не добре?
– Тоді не знаю. – Тимофій пересмикнув плечима, подивився на ключі з таким виглядом, ніби не розумів, звідки вони в нього взялися: – Мабуть, батько десь їх загубив.
Хлопець прослизнув до темного тамбура. Праворуч входу блимав червоним пульт сигналізації. Тимофій підніс до нього синю пластинку. Через секунду пульт стиха пискнув, а вогники стали зеленими.
– Чого стоїш? – покликав її хлопець. – Заходь.
Щойно двері за Рутою зачинилися, Тимофій увімкнув ліхтарик і рушив у короткий коридор. Ліворуч розташовувалося щось на кшталт відкритої кімнати для відпочинку – два дивани, кавовий автомат, круглий стіл зі стільцями довкола. Праворуч було двоє дверей. На перших висіла табличка з написом «WC», на других – «Маніпуляційна». На підлозі стояли три банки з-під фарби та коробки з невикористаною плиткою, до стіни за туалетом тулилася розсувна драбина. Застояне повітря пахло сирою штукатуркою. Хлопець поводив ліхтариком і наприкінці коридору намацав променем двері меншого розміру. На них виднівся логотип компанії «Varian».
– Це тут, – мовив сам до себе.
Він пройшов уперед і відімкнув двері меншим ключем. Переступивши поріг, посвітив ліхтарем на стіну біля входу, відшукав вимикач і клацнув по ньому. Попід стелею з негучним гудінням запрацювали діодні лампи.
Притискаючи руку до серця, Рута застигла на порозі. Перед нею відкрилося залляте холодним світлом приміщення площею півсотні квадратних метрів із блакитною плиткою на підлозі та пофарбованими в туманно-свинцевий колір стінами. Попід стіною ліворуч вишикувалися кілька скляних шаф. Справа розмістився довгий стіл із рядом білих стільців, комп’ютером і двома плоскими моніторами. По центру кімнати височів величезний, завбільшки з дорослого слона та приблизно такого самого забарвлення апарат, верхня частина якого нагадувала підпухлу й дещо вкорочену голову інопланетянина з фільму «Чужий», а масивні бокові лапи скидалися на руки іграшкового робота. Між лапами розташовувалося схоже на гінекологічне крісло з відкидною спинкою, підлокітниками та підголівником із фіксаторами скронь і підборіддя. Вікон не було – лише затулені спеціальними ґратками вентиляційні отвори в кутках стелі.
– Причини за собою двері, – наказав Тимофій.
Рута зійшла з порога, але продовжувала витріщатися на апарат.
– Зачини двері, – хрипким від роздратування голосом повторив хлопець. – Не вистачало ще, щоб хтось знадвору помітив, що тут горить світло.
Цього разу дівчина послухалася.
Тимофій наблизився до апарата й заходився вивчати контролер із двома десятками кнопок на торцевій поверхні лівої лапи. Хлопець утопив кнопку зі значком
, потримав палець кілька секунд, після чого вузький дисплей над кнопками спалахнув жовтим світлом.– Є, – видихнув анестезіолог.
Рута переминалася з ноги на ногу біля дверей. Тимофій переметнувся до столу, сів на один зі стільців і ввімкнув комп’ютер. Пароля не було, операційна система завантажилася за півхвилини, і хлопець, відшукавши на робочому столі ярлик, підписаний «іM6 Controller», двічі клікнув по ньому мишею. Доки програма керування завантажувалася, дістав свій мобільний і, відкривши ПДФ-інструкцію, поклав його поряд. Про всяк випадок.
За мить на екрані зринуло вікно з написом:
Система Навігації BrainLab
УВІЙТИ
Тимофій не стримався:
– Воу.
– Що? – витягнула шию Рута.
– Тут український інтерфейс.
– Ок. І що?
– Нічого. – Він подивився на дівчину, а тоді скоса зиркнув на крісло з відкидною спинкою. – Лягай туди.
Вона простежила за його поглядом.
– Уже?
– Ну, так. – Хлопець підвівся, скочив до крісла, оглянув його й тицьнув пальцем у сидіння. – Лягай.
Рута обережно сіла, потім відкинулася на спинку. Тимофій якийсь час перебирав руками лямки для фіксації лоба, підборіддя та грудей.
– Не знаю, чи це треба, але краще перестрахуватися.
Дівчина з недовірою глипнула на білі тканинні пояси із пластиковими застібками.
– Це обов’язково?
– Думаю, так. Тобі не можна рухатися під час сканування.
«І під час операції».
– А це довго?
Хлопець знизав плечима.
– Я не знаю.
– Ну окей, – вона зітхнула, – пристібай.
Русецький клацнув застібками на лобі, під щелепою та на рівні Рутиних плечей, потім підтягнув шлейки. Руки нижче від ліктів не фіксував, хоча ремені там також були.
– Руками не воруши, – розвернувшись, він попрямував назад до стола.
Сів за комп’ютер, натиснув «Увійти» й вибрав зі спадного меню у верхньому правому куті команду «Сканувати › Мозок». Наступної миті в надрах апарата зародився ледь вловний стугін.
– Що це? – напружилася Рута.
– Лежи й не смикайся. Напевно, це томограф. Сканує твій мозок.
– Напевно?
Хлопець не відповів. На екрані виник індикатор виконання процесу, і він заворожено спостерігав, як заповнюється горизонтальна смужка: 22… 36… 57%.
– Чому затих? – озвалася Рута.
83%.
– Розбираюся, – він не вловлював рівень тривоги в її голосі. – Все добре.
– Що добре?
Комп’ютер видав короткий сигнал, індикатор процесу щез, на його місці висвітилося:
3D-КАРТУВАННЯ [МОЗОК] ЗАВЕРШЕНО.
Через секунду на робочому полі програми з’явилось об’ємне зображення людського мозку. Тимофій не стримував захвату:
– Тут простий інтерфейс. А сканер, схоже, узагалі фантастика, – він тицьнув пальцем у монітор. – Програма завершила 3D-картування і, якщо я правильно зрозумів, мала б розпізнати структури твого мозку. Тобто мені залишається обрати розташування пухлини, – хлопець труснув головою, змахуючи волосся з очей, – не пухлини, а… ну, розумієш – ділянки, яку будемо опромінювати, і…
– Можеш швидше? – Рута не поділяла його ейфорії.
Не підводячи голови, Русецький відрізав:
– Ні.
Хлопець водив курсором понад тривимірним зображенням Рутиного мозку, дивлячись, як програма підсвічує зеленим і подає поряд із курсором назви відповідних структур: довгастий мозок, гіпокамп, ліве мигдалеподібне тіло. Утримуючи Ctrl і Shift, Тимофій міг пересувати модель, а прокручуючи коліщатко, наближав чи віддаляв зображення мозку. Під
