Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

— А я що колись приносила?

— Так.

Я посміхнулася, але заперечувати не стала. Зрештою, я дійсно кілька разів переборщувала з експериментами.

Коли кошик наповнився, я випросталася і озирнулася. У лісі було тихо, чувся лише плескіт води та далекий спів птахів.

— Тут і справді добре, — сказав Дем тихо.

— Ось бачиш, я знала, що тобі сподобається, — усміхнулась я.

Він тільки похитав головою і взяв мене за руку, тягнучи назад до стежки. Ми пішли далі, не поспішаючи, насолоджуючись усамітненням та весняним лісом.

Ми ще довго гуляли лісом, обговорюючи всяке, то сміючись, то знову впадаючи в напружене мовчання. Іноді Дем брав мене за руку, іноді відпускав, ховаючи долоні до кишень. Здавалося, нам обом було добре разом, але в той же час між нами висіла невидима перешкода.

Коли ми повернулися в будиночок, уже починало сутеніти. У повітрі пахло весняною вогкістю та димом з каміна, який ми розпалили перед відходом.

— Хочеш чаю? — спитав він, проходячи на кухню.

— Давай, — кивнула я, роздивляючись принесені трави. — І щось поїсти теж не завадить.

Дем мовчки зайнявся вечерею, а я дістала із сумки дерев'яного оленя, якого сховала вдень. Я провела пальцем по його візерунках і замислилась.

— Про що ти думаєш? — голос Дема відволік мене від думок.

Я підвела на нього очі. Дем ставив на стіл тарілки з їжею.

— Про минуле, — зізналася я, поклавши іграшку на стіл. — Про майбутнє.

Дем тихо зітхнув і сів навпроти.

— Ти знову?

— А ти хочеш, щоб я не думала взагалі?

— Хочу, щоб ти жила моментом. Хоч іноді, — Дем зробив ковток чаю і приступив до вечері.

Я посміхнулася.

— Я намагаюся.

— Погано намагаєшся, — пирхнув він, але без роздратування.

Ми повечеряли, випили чай, потім влаштувалися біля каміна, загорнувшись у плед. Розмова поступово перейшла у спокійніше русло. Ми згадували Новий рік, обговорювали останні події в академії. Але коли ніч вступила у свої права, я знову відчула це гнітюче почуття. Мені хотілося, щоб Дем підтримував мене у моїх рішеннях. Хотілося, щоб він не сперечався зі мною щоразу, коли я говорила про свої страхи. Але, схоже, ми мали різне бачення на важливі для мене речі.

Я мовчки дивилася на полум'я у каміні, слухаючи його спокійне дихання поряд. Може, мені варто перестати чекати від Дема те, чого він дати не може? 

Вранці я прокинулася раніше за Дема. Кімната була залита м'яким сонячним світлом, яке проникало крізь тонкі штори. Я тихо вибралася з-під ковдри, намагаючись не розбудити Дема, і вийшла надвір. Гори потопали в легкому тумані, повітря було свіже і бадьоре. Я глибоко вдихнула, відчуваючи спокій цього місця. Тут, далеко від академії, від турбот і страхів, мені було легше дихати. Легше думати.

Але думки все одно поверталися до Дема та проблем, які над нами повисли.

Я кохала його, але все частіше ловила себе на тому, що відчуваю самотність навіть поряд із ним. Він не розумів мої страхи, не підтримував моїх рішень. Хіба кохання має бути таким?

— Щось сталося? — голос Дема пролунав несподівано.

Я здригнулася і обернулася. Він стояв на порозі, накинувши плед на плечі, волосся його було скуйовджене, а погляд все ще був сонним.

— Ні, — збрехала я.

Дем мовчки дивився на мене кілька секунд, потім зітхнув і підійшов ближче.

— Ходімо снідати, Кетто.

Я кивнула, ховаючи неспокійні думки глибше всередину. Зараз не час розбиратись у них.

За сніданком я була мовчазна. Дему не треба було ставити запитань — він знав, що щось не так, але не розпитував мене, мабуть, не бажаючи спровокувати чергову сварку.

— Які в тебе плани сьогодні? — спитав Дем, наповнюючи чашки кавою.

— Піду до озера, зберу ще трав, — відповіла я, розмішуючи ложкою цукор у чашці. — А ти?

— Думав почитати. А може, просто посплю ще, — він посміхнувся. — Ти ж знаєш, я на відпочинку люблю відпочивати, на відміну від декого.

Я похитала головою. Його небажання зрозуміти, що мені подобається збирати трави, що мене не втомлює це заняття — вже дратувало.

— Для мене це відпочинок, — спокійно повторила я.

Дем зітхнув, але сперечатися не став.

Після сніданку я взяла сумку, перевірила, чи на місці ніж і мішечки для трав, і попрямувала у бік озера. Дем не пішов зі мною, сказавши, що хоче трохи полежати та почитати. І хай собі лежить!

Я йшла знайомою стежкою, насолоджуючись запахом хвої та свіжого гірського повітря. Коли я дісталася води, то сіла перепочити на камінь біля берега. Вода була прозорою, дно було видно ясно. Яка ж краса!

Я вийняла дерев'яного оленя з сумки, куди вчора знову його поклала, і покрутила в пальцях. Чому я взяла його? Дурна сентиментальність.

Дивлячись на цю іграшку, яку ми купили разом із Демом, я замислилась. Може, річ у тому, що раніше мені здавалося, ніби з Демом я в безпеці? Може проблема наших стосунків у цьому? А тепер… тепер я вже не впевнена, що у цьому світі взагалі є місце, де можна сховатися, де є безпека. Я вже не вірила, що Дем зможе захистити мене від усіх бід.

Зітхнувши, я сховала іграшку назад у сумку і взялася за збирання трав, намагаючись не думати про те, що турбувало мене.

Час за збиранням трав пролетів непомітно. Я зосереджено вивчала рослини, перебирала листя, перевіряла стебла, акуратно зрізала найсвіжіші та найкорисніші. Цей процес завжди заспокоював мене, дозволяв упорядкувати думки. Коли я вже збиралася повертатися, за спиною пролунав знайомий голос:

— Скільки можна? Ти тут годинами копаєшся, Кетто.

Я обернулася. Дем стояв, склавши руки на грудях, з виглядом людини, яка чудово знала, що його зауваження не будуть мати ефекту, але він все одно вирішив висловитися.

— А ти скільки тут стоїш? — запитала я, усміхнувшись.

— Досить довго, щоб переконатися, що ти не кинеш це заняття, навіть якщо настане кінець світу.