Сплетіння долі - Аріна Спел

До міста ми вибрались по обіді. Все пройшло чудово. Набагато краще, ніж я сподівалася. Зовсім без інцидентів не обійшлося , але я розраховувала на гірше. 
Пройшлися по крамницях, довелося навіть купити декілька суконь. Начепивши гордовитий вигляд я пирхала й перебирала крам. Це не те, і то не то. 
Коли пішла до примірочної , через привідкриту  шторку побачила, як до того, милі і ввічливі дівчата- продавчині обліпили мого Адама. Власне, чого це мого, просто Адама. Цікаво, що вони йому щебечуть? І що він відповідає, що їм так смішно. 
-Іди но сюди. Потрібна допомога.- крикнула я. Звісно не через ревнощі, а лише для того, щоб вдавати з себе примхливу власницю. 
Свою помилку зрозуміла, коли він увійшов до мене. До цього величезна кабінка стала враз малою і тісною. Йому довелося в притул стати до мене. Дихати було нічим. Лише хвоя і цитрус. 
- Застібни замок.- я намагалася вкласти в інтонацію погорду. Нас могли почути. 
Розвернулася до нього плечима. Для цього довелося потертися об нього всім своїм тіло. Ноги підкошувалися. Шкіра, в місцях дотику палала. Знемога розтікалася в середині, концентруючись жаром внизу. 
Ми стояли в тісному приміщенні, відділенні від всесвіту лише тонким шаром тканини. Дивилися в дзеркало, що було на проти. В обох гарячковий блиск в очах. Він підчепив блискавку, яка починалася на попереку і доходила до шиї. Почав повільно підіймати її. А його великий палець ковзав по моїй шкірі, залишаючи на ній опіки. 
-Гарно?- спитала.

-Дуже.- відказав, хриплим голосом.

Ми так і стояли, не взмозі зрушити з місця. Він водив пальцем вже по хребцях у мене на шиї. Я заворожено дивилася в його очі у відображені. Інтимнішого моменту годі було й уявити.

-Леді , ось інші сукні, які ви хотіли поміряти.- почулося зовсім поряд. 

Цей голос швидко привів мене до тями, ніби вивів з трансу. 
-Не треба. Я вже визначилась. Беру цю. В ній і піду. Мою стару загорніть. Швидше, ледащі. 
Пірнула Адаму під руку і вибігла на зовні. 
Подальше наше спілкування знов звелося до мінімуму. Ми мовчали. В примірочні я його, звісно, більше не кликала. Але щоразу червоніла, дивлячись в дзеркало. В магазин нижньої білизни взагалі не взяла. Чекав по під дверима. Та на величезні пакети що я винесла , поглядав зацікавлено. А я не скажу, ніколи в житті не скажу, про кого я думала вибираючи все це. 
-Не хочеш перекусити перед дорогою?-спитав мене Адам.- ось там непогане кафе.

-Ні. Тобі не можна буде там сидіти. 
-Я не голодний.

-Я також.- в цей момент живіт мій зрадницьки забурчав. 
-Я постою, а ти поїси. Нічого страшного.

-Нізащо. Пішли, візьмемо з собою.

Ми війшли в середину. Розкішна зала. Вітрини з випічкою. 

-Покладіть мені ось ці, заварні булочки і морс. 
-Дві?- перепитав офіціант.

-Десять.- я ж не одна їстиму, та про це йому знати не треба. 
-Ксенія!- почула я оклик.

Мені навіть голову не треба було повертати, щоб знати хто це. 
-Барте, любий- сподіваюсь, моя посмішка не була схожа на гримасу, коли я розвернулася.

Молодий чоловік сидів в оточені двох дам. Те, що там було не просто спілкування давниніх знайомих було зрозуміло одразу. Панянки виглядали дуже зацікавленими своїм кавеалером. Він тримав свої руки поверх їхніх. Накривши долонями і ніжно погладжуючи. 
Дурна ситуація. Дурна. І зустріч зовсім не потрібна. 
Барт був хворобливим коханням першої Ксенії . Чоловік, який привселюдно обтерав об неї ноги, не приховував зрад. А вона бігла до нього за першим помахом пальця. Падала в обійми, покірно чекаючи наступної зустрічі і плекаючи надію , що рано чи пізно він одружиться на ній. Коли нагуляється . Він же чоловік, така його природа. А вона завидна наречена, з статками , з талантом, який дасть прожити безбідне життя. Що вона знайшла в ньому? Гарне обличчя? Його самозакоханий вираз перекреслював все. Зневажливо скривлені губи. Фу. В середині мене пересіпнуло. 

-Бачу тобі вже краще? Астрід казала, що навідувала. Я чекав що прийдеш до мене.

А сам, не мав наміру навістити ? Поцікавитися, чи не вмерла часом жінка, з якою спиш?

-Не хотіла заважати. Ти весь час зайнятий. Навіть зараз. 
-Ксеніє, сонце, тобі не личать ревнощі. Ти ж знаєш, моє серце з тобою. 
Ага, а член з ними. Якою дурепою треба бути, щоб мати з ним справу. 
Цю розмову треба завершувати. І краще вдати ображену. 
-Я поспішаю. Маю купу справ. Вибачай.

-Я ж можу й покарати. Залишишся без десерту на місяць.- кивнув на свої штані, вірніше на те що в них.- а ми й так довго не бачились. Скучила?

Плюнути на нього, чи що? 
-Як знаєш.

Розвернулася і попрямувала на вихід. Важкі кроки Адама чулися за мною. Ще ж і йому все пояснювати.

-Це хто?- спитав він на дворі.

-Колишній.

-А він знає, що колишній?

-Мабуть, ні.

Більше ми про це не розмовляли. Настрій зіпсувався у обох.