Сяйво - Стівен Кінг

його. Джек обійняв малого у відповідь, трохи дивуючись.

— Агов, доко, не сиди стільки на сонце. Ти весь пітний, з тебе аж капає.

— Здається, я трохи поспав. Тату, я люблю тебе. Я чекав.

— Я теж люблю тебе, Дене. Ось, привіз вам дещо. Як гадаєш, ти вже досить великий, щоб віднести це нагору?

— Звісно!

— Торренс-менший, найдужча людина у світі, — сказав Джек, скуйовдивши йому волосся. — Хобі якого — засинати на розі вулиць.

Потім вони пішли до дверей, а мама вже зійшла на ґанок, щоб зустріти їх, і Денні став на другу сходинку й дивився, як вони цілуються. Вони були раді бачити одне одного. Вони випромінювали любов — як випромінювали її хлопець із дівчиною, що пройшли по вулиці, тримаючись за руки. Денні зрадів.

Сумка з продуктами, всього лише сумка з їжею, яку він тримав в оберемку, захрумтіла. Усе було гаразд. Тато вдома. Мама його любить. Нічого поганого. І крім того, не все, що Тоні показує, неодмінно збувається.

Але в серці Денні оселився страх, глибокий, льодовий, він гніздився навколо серця й того незрозумілого слова, яке хлопчик побачив у дзеркалі свого духу.

5. Телефонна будка

Припаркувавши «фольксваґен» перед універмагом «Тейбл-Меса», Джек заглушив мотор. Він знову задумався, чи не варто з’їздити й поміняти бензонасос, і знову сказав собі, що на це нема грошей. Якщо автомобільчик допрацює до листопада, можна буде з усіма почестями відправити його на спочинок. До листопада тут, уторах, буде стільки снігу, що «жук» потоне весь... а може, потонуть і три «жуки», поставлені один на одного.

— Я хочу, щоб ти залишився в машині, доко. А я принесу тобі цукерку..

— А чому мені не можна з тобою?

— Мені треба зателефонувати в особистій справі.

— Тому ти не зателефонував з дому?

— Ага.

Незважаючи на їхні куці фінанси, Венді наполягла на тому, щоб телефон був. Вона доводила, що з маленькою дитиною — особливо з таким малям, як Денні, який іноді непритомніє — не можна дозволити собі не мати телефону. Тому Джек розщедрився на тридцять доларів за установку апарата — уже кепсько — і на дев’яносто за страховку, що завдало по бюджету справді відчутного удару. Але дотепер телефон мовчав як риба, не рахуючи двох разів, коли помилялися номером.

— Тату, а можна мені «Бебі Рут»?

— Можна. Сиди спокійно і не балуйся з перемиканням передач. Добре?

— Добре. Я мапи подивлюся.

— Дивись.

Джек виліз із машини, а Денні відкрив бардачок «жука» і дістав п’ять порваних мап розташування бензоколонок: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінґ і Нью-Мексико. Він полюбляв дорожні мапи, полюбляв водити пальцем уздовж трас. На думку Денні, у переїзді на Захід найкращим були нові мапи.

Джек сходив до аптечного прилавка, купив Денні цукерку, а собі газету й екземпляр жовтневого «Письменницького дайджесту». Давши дівчині п’ятірку, він попросив здачу четвертаками. Затисши срібло в руці, пішов до телефонної будки, що стояла біля автомата з виготовлення ключів, і протиснувся всередину. Звідси крізь троє скелець було видно Денні, що сидів усередині «жука». Голова хлопчика чемно схилилася над мапами. Джек відчув приплив любові до хлопчика, що межувала з розпачем, і від цього на обличчі застиг похмурий вираз.

Він думавгщо висловити Елу обов’язкову подяку можна і з дому — зрозуміло, він не збирався говорити те, що могло* викликати у Венді заперечення. Але гордість Джека сказала: ні. Тепер він майже завжди прислухався до того, що підказувала йому гордість, адже крім дружини із сином, шестиста доларів на поточному рахунку й старенького «фольксваґена» 68 року в нього залишилася тільки гордість. Та й рахунок був об’єднаним. Рік тому він викладав англійську в одній із найкращих приватних шкіл Нової Англії. І друзі там були — щоправда, не зовсім такі, з якими Джек знався до того, як покинув пити, але посміятися було з ким; були приятелі — колеги по факультету, які захоплювалися тим, як хвацько він працює з класом, і його пристрастю до письменницького ремесла. Шість місяців тому все було дуже добре. Раптом виявилося, що кожні два тижні від платні залишається достатньо грошей, щоб почати робити невеликі заощадження. У дні, коли Джек пив, жодного разу не вдавалося відкласти ні копійки, хоча випивку майже завжди ставив Ел Шоклі. Джек із Венді почали обережно прикидати, чи не пошукати будинок і чи не виплатити приблизно за рік перший внесок. Ферма в селі. Шість або вісім років на те, щоб повністю її обновити — чорт забирай, вони були молоді, у них був час.

Потім він не стримався.

Джордж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, усе разом нагадувало одну зі сцен його власної п’єси: на стінах — старі портрети колишніх директорів Стовінґтона, гравюри із зображенням школи, якою вона була в 1879 році, коли її щойно побудували, і в 1895-му, коли гроші Вандербільда дозволили спорудити закритий манеж — він досі стояв на захід від футбольного поля, присадкуватий, неосяжний, вкритий плющем. Квітневий плющ шелестів за відкритим вікном у Кроммерта, з радіатора чувся шум парового опалення, що навівав дрімоту. Джек згадав, що думав тоді: «Це не на сцені. Це по-справжньому. Моє життя. Як можна було пустити його котові під хвіст?»

— Джеку, справа серйозна. Дуже серйозна. Рада попросила мене повідомити вас що вони вирішили.

Рада бажала, щоб Джек покинув посаду, і Джек пішов їм назустріч. За інших обставин термін його перебування на ній закінчився б у червні цього року.

Після бесіди в кабінеті Кроммерта почалася найтемніша, найстрашніша ніч у житті Джека. Бажання, потреба напитися ніколи ще не було настільки сильною. Руки тремтіли. Він снував, натикаючись на предмети, перевертаючи їх. А ще його не полишало бажання зірвати все на Венді й Денні. Його норов був подібний до лютого звіра на прогнилій прив’язі. Злякавшись, як би не вдарити їх, Джек утік з дому. Скінчилося все біля входу в бар. Від того, щоб зайти всередину, Джека утримало лише одне: він розумів, що зробить це — і Венді нарешті піде, і Денні забере з собою. Він же після цього перетвориться на мерця.

Замість того щоб зайти