Коли впаде темрява - Стівен Кінг
Нема там ніяких змій. Можливо, є жуки-комахи, але жодних тобі змій. Ти ж його бачив, чув. Він не загадував аж так далеко. Він занадто хворий, занадто божевільний.
Можливо, можливо, й нема. Хіба можна влізти в голову божевільному? Це дика гра без правил.
— Двійки і валети, королі, а щаслива сімка побиває всіх, — промовив Кертіс. Мантра Мазефакера. Йому безперечно було зрозуміло, що якщо він не полізе туди, то майже напевне помре тут. І наприкінці укус змії здаватиметься йому милосердям.
— Гайда, — промовив він, знову витираючи щоки. — Гайда.
Аби лиш не застрягнути посеред діри, щоб ні туди ні сюди.
Така смерть була б жахливою.
— Навіть не думай, ніби застрягнеш, — сказав він собі. — Поглянь-но, яка вона широка. Ця річ була створена під сраки пожирачів пончиків, водіїв-дальнобійників.
Від цих слів його взяв сміх. Більш істеричний, ніж веселий. Туалетний отвір не здавався йому аж таким широким, навпаки — вузеньким. Ледь не крихітним. Він розумів, що це нервове сприйняття — чорт, це сприйняття з переляку, це його, нажаханого до смерті, сприйняття, — але розуміння цього не додавало йому відваги.
— Гайда, робити нічого, — промовив він. — Ну дійсно ж, нема іншого виходу.
А там виявиться, що все намарно… а втім, він сумнівався, щоб комусь забаглося обшивати сталлю ще й дно лайнобаку, і це поклало край його ваганням.
— Господи, допоможи, — промовив він. Оце вперше він молився за останні сорок років. — Господи, поможи мені не застрягнути.
Встромив праву руку в отвір, потім голову (спершу набравши повні груди трохи чистішого повітря в кабінці). Притиснув ліву руку до тулуба і посунувся в отвір. Ліве плече зачепилося, але він не встиг ще запанікувати і рвонутись назад — це критичний момент, майнула в глибині його думка, точка неповернення, — як тут же смикнув плечем, мов танцює ватусі. І прослизнув. Ось він уже по пояс у баці. Його стегна — худорляві, але ж наявні — заткнули діру, тепер тут смоляна темрява. І лише смужка світла насмішкувато плаває перед його очима. Як міраж.
— О Господи, хай не буде це міражем.
Бак мав фути чотири глибини, можливо трохи більше. Більший за автомобільний бак, проте не дуже, на жаль, він був розміром десь як кузов пікапу. Напевне важко було визначити, але здавалося, що його повисле волосся торкається поверхні дезінфікованої води, а сама голова усього за кілька дюймів від того гною, що лежить на дні. Його ліва рука все ще залишалася притиснутою до тулуба. Зап’ястя зачепилося об край діри. Застряг. Він застряг головою вниз, у чорноту.
Наростала паніка. Він потягнувся вільною рукою, не думаючи ні про що, просто смикнувся. На мить його пальці попали в дужку світла, що сочилося крізь дно баку, котре тепер дивилося не в землю, а на схід сонця. Ось же світло, світло в нього перед очима. Він хапав його рукою. Перші три пальці виявились затовстими, щоб просунутись крізь вузесеньку щілину, але він спромігся встромити до тріщини мізинчика. Потягнув рваний край — металу чи пластику, неможливо було поки що зрозуміти, — той глибоко врізався йому в шкіру, потім він відчув, що порізав палець. Кертіс не зважав. Він потягнув сильніше.
Його стегна вискочили з отвору, мов корок із пляшки. Зап’ястя звільнилося, та запізно, щоб він встиг виставити перед собою ліву руку і пом’якшити падіння. Він шубовснув головою в лайно.
Задихаючись, молотячи руками, Кертіс виринув на поверхню, в ніс йому попала смердюча рідина. Він кашляв і відпльовувався, розуміючи, що отутечки він уже опинився у вкрай тісному куті. Він вважав тісною туалетну кабінку? Та будка — це прерія на Дикому Заході, австралійська пустеля, галактична туманність Кінська Голова. А його звідти навіщось понесло до тісної утроби, наполовину заповненої гниючим лайном.
Він витер обличчя, потім махнув руками, якісь темні тасьми зірвалися з кінчиків його пальців. Йому різало, пекло очі. Він витер їх спершу однією рукою, потім іншою. Ніс залишався забитим. Він стиснув його мізинцями — відчуваючи, як кровоточить правий, — і висякався, як зміг. Нарешті він зміг дихати, але відразу ж відчув, як сморід лізе йому до горла й аж у шлунок своєю пазурястою лапою. Врятувала відрижка з самісінької глибини нутра.
Зберись із силами. Просто сконцентруйся, або ти пропав.
Він сперся спиною на тверду стінку баку, хапаючи повітря ротом, хоча від того було не легше. Впрост над його головою манячив великий овал перламутрового світла. Діра туалету, крізь яку він здуру щойно сюди заліз. Він знову відригнув. На слух йому цей звук нагадав собаку в спекотний день, котра намагається гавкнути, але їй заважає достойно це зробити надто тугий нашийник.
Що, як я не перестану? Якщо не перестане ця гикавка? У мене почнуться корчі.
Він був такий переляканий і розгублений, що не міг думати, натомість його тіло думало за нього. Стоячи навколішки, він крутнувся, це виявилося нелегкою справою — бокова стінка баку, котра тепер стала долівкою, була слизькою, — але можливою. Притулився ротом до щілини і почав вдихати. Тут йому спливла згадка про якусь історію, що її він читав, а може чув, ще коли навчався у початкових класах: індіанці ховаються від ворогів, лежачи на дні мілких водоймищ. Лежать і дихають крізь очеретини. Ти зможеш. Ти зможеш усе зробити, треба тільки лиш заспокоїтись.
Він заплющив очі. Він дихав, а повітря, яке він всмоктував крізь щілину, було благословенно солодким. Мало-помалу шалене серцебиття почало стишуватися.
Ти можеш вилізти назад. Якщо ти проліз сюди, ти можеш вилізти й звідси. І вилазити назад буде легше, тому що ти…
— Тому що я засмальцьований, — промовив він, здригнувшись від сміху… і знову злякався свого власного глухого голосу.
Відчувши, що більш-менш опанував себе, він розплющив очі. Зір уже призвичаївся до темряви баку. Він побачив свої зашмаровані лайном руки і відірвав від правої прилиплу до неї тасьму туалетного паперу. Кинув її долі. Схоже, він уже почав звикати до таких речей. Схоже, людина здатна звикнути до будь-чого, якщо змушена. Ця думка не надто його втішила.
Він подивився на тріщину. Дивився якийсь час, намагаючись зрозуміти, що він бачить. Ця шпара була схожа на шов на штанях, що був погано прострочений і
