Коли впаде темрява - Стівен Кінг
— Ну, як тобі тепер там пахне, сусіде? — гукнув йому Мазефакер. — Чисто як удома, ге? Вважаймо це стільцем ганьби для геїв двадцять першого століття, згода? Чого тобі не вистачає, так це хіба лише отого голубого сенатора і комплекту білизни «Вікторія Сікрет», а то утнув би собі вечірку в спідньому!
У Кертіса намокла вже й спина. Він зрозумів, що його будка впала в заповнений водою рівчак або тільки перекинулась через нього містком. Вода вливалася крізь дірки у дверях.
— Зазвичай ці пересувні туалети зроблені зі штампованого пластика — ну, знаєш, оті, що ти бачив у зонах відпочинку біля автострад, — так у тих ти, якщо дуже захочеш, можеш пробити одним ударом стінку або дах. Але на будівельних майданчиках ми зміцнюємо їм стіни металевими листами. Це називається обшивка. Бо хтось обов’язково візьме й почне пробивати в них дірки. Якісь вандали, просто заради розваги, або геї, такі, як ти. Роблять, як то у вас кажуть, «отвори блаженства». Авжеж, так, я знаю про ці штуки. Я володію повною інформацією, сусіде. Або діти прибіжать і почнуть кидати каміння на дах, просто щоб почути, як воно гримить. А воно торохтить, немов по великому паперовому пакету. Тому ми й обшиваємо дах. Звичайно, всередині стає задушливіше, але це теж додає ефективності. Нікому не захочеться висиджувати з журналом чи газетою по чверть години у сральнику, де спекотно, як у турецькій в’язниці.
Кертіс перевернувся. Він лежав у огидній смердючій калюжі. До зап’ястя йому причепився шматок туалетного паперу, і він його струсив. Він побачив коричневу смугу — її давно залишив, підтираючись цим папером, якийсь будівельник — і заплакав. Він лежав серед лайна й туалетного паперу, булькотіла вода, вливаючись крізь двері, і це не було сном. Десь, не дуже далеко звідси, на дисплеї його «Макінтоша» прокручувались цифри з Волл-стріт, а він лежав тут, у калюжі з сечі, і старе чорне лайно сунуло на нього з роззявленої неподалік від його підошов пащі туалетного сідала, і це не було сном. Він душу продав би, аби лиш прокинутись у своєму ліжку, чистому й прохолодному.
— Випусти мене! ГРЮНВАЛЬДЕ, БЛАГАЮ ТЕБЕ!
— Не можу. Все йде за планом. — Голос Мазефакера звучав по-діловому. — Ти приїздиш сюди, щоб глянути, позловтішатися. Відчуваєш природний позив, а тут тобі й пересувні сортири. Заходиш до однієї будочки, а вона раптом падає. Кінець історії. Коли тебе знайдуть — коли тебе кінець кінцем знайдуть, — копи побачать, що всі кабінки похилені, бо їх натурально підмило дощами. Звідкіля їм знати, що твоя була нахиленою трохи більше за інші? Не знатимуть також, що я забрав твій телефон. Вони переконаються, що ти залишив його вдома, мазунчик. Уся ситуація виглядатиме для них напрочуд ясною. Докази, розумієш, докази — вони завжди туляться один до одного.
Він засміявся. Цього разу без кашлю, просто сміявся приязним до себе сміхом людини, яка гарно зробила свою роботу. Кертіс лежав у брудній воді, котра вже піднялася на два дюйми, відчуваючи, як вона просякає його сорочку і штани і торкається шкіри, і бажав Мазефакеру, щоб той помер на місці, від інсульту або інфаркту. До біса той рак, хай здохне просто тут, на немощеній вулиці посеред свого збанкрутілого будівництва. Бажано, щоб упав на спину і птахи повидзьобували йому очі.
Якщо так трапиться, я загину тут.
Так, але ж Грюнвальд саме це й планував від самого початку, тож яка різниця?
— Вони побачать, що тебе ніхто не пограбував, гроші у тебе в кишені. Там же й ключ від твого моторолера. Вони, до речі, дуже небезпечні, майже такі само як мотовсюдиходи. А ще й без шолома! Як тобі не соромно, сусіде? Я, до речі, помітив, що ти ввімкнув сигналізацію, тож це вельми добре. Чудовий штрих до загальної картини. У тебе нема навіть ручки, щоб написати щось на стіні. Аби була, я б її, звісно, теж забрав, але в тебе її нема. Усе матиме ознаки трагічного інциденту.
Він на якийсь час замовк. Кертіс уявив собі його там з диявольською ясністю. Стоїть у своєму одягу завеликого розміру, з руками в кишенях, і немите волосся розсипалось йому по вухах. Розмірковує. Балакає до Кертіса, але також балакає сам до себе, навіть зараз видивляється, чи нема тут слабких ланок, навіть після багатьох безсонних ночей, витрачених на планування.
— Звісно, ніхто не може передбачити у своїх планах геть усе. Завжди в колоді може знайтися джокер. Двійки і валети, королі, але прості сімки побивають усіх. Десь так. А які шанси на те, що хтось може сюди з’явитися й знайти тебе? Тобто ще живого? Гадаю, малі. Нікчемні. Та й що мені втрачати? — Він засміявся, чути було, що задоволений собою. — Ти лежиш у лайні, Джонсоне? Сподіваюсь, що так.
Кертіс глянув на згусток екскрементів, який змахнув собі зі штанів, але не сказав нічого. Він почув низьке дзижчання. Мухи. Усього кілька, але й кілька їх — це вже забагато, на його думку. Вони з’являлися з роззявленого рота туалету. Мабуть, вони раніше опинилися зачиненими у збірному баку, який мусив би бути під ним, а не стирчати у нього в ногах.
— Мені треба йти, сусіде, але, зважай, тебе спіткала справжня, зрозумій це, доля відьмака. І, як той казав, — у сральнику ніхто не почує твоїх криків.
Грюнвальд вирушив геть. Кертіс зрозумів це по тому, як віддалявся його переривчастий сміх пополам із кашлем.
— Грюнвальде! Грюнвальде! Повернися!
Грюнвальд відгукнувся:
— Тепер ти саме той, про кого кажуть: опинився у глухому куті. Реально, ти потрапив у глухий кут.
А тоді — мусив цього очікувати, він на це дійсно очікував, хоча до кінця не вірив — він почув, як завівся двигун машини з намальованою на її борту пальмою — логотипом компанії Мазефакера.
— Повернись, ти, Мазефакер!
Та звук мотору вже стишувався, Грюнвальд спершу проїхав немощену частину вулиці (Кертіс чув хлюпання шин по калюжах), тоді до пагорба, туди, де був поставив свій моторолер зовсім інший Кертіс Джонсон. Мазефакер просигналив один раз — жорстокий і веселий звук, — а потім автомобільний мотор розчинився в звуках дня, у якому не було нічого, окрім дзижчання комах у траві, і гудіння мух, котрі вилітали з туалетного баку, та
