Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
Видершись на вершину чергового пагорба, Маргарита з тугою оглянулась туди, де височів Палац пророків — величезна кам'яна брила, освітлена примарним місячним світлом, і мерехтіли вогники Танімури. Як було б добре бути зараз вдома! Але Маргарита знала, що від неї залежить доля багатьох людей. Сам Творець поклав на неї цю місію, і вона повинна виконати Його волю.
Втім, якщо її підозри вірні, покої Палацу в сенсі безпеки мало чим відрізняються від Хагенського лісу. Правда, незважаючи на все, що їй вдалося з'ясувати, Маргарита сама насилу в це вірила. А раптом абатиса просто посміється над її страхами? Ні-ні, цього не може бути, адже більше Маргариті немає до кого звернутися! Іншим сестрам не можна довіряти — недарма Натан застерігав її.
Тепер вона була рада, що Джедідія з нею. Нехай толку від нього небагато, але, поділившись з ним своєю таємницею, Маргарита відчула величезне полегшення. Яке щастя, що у неї є чоловік, на якого можна покластися! Вона посміхнулася у темряві і дала собі слово в разі чого захистити його навіть ціною власного життя.
Потім грунт пішов під ухил — враження було таке, ніби вони спускаються в якусь величезну яму, стінки якої усіяні великими і маленькими каменями. Раптово черговий камінь зрадницьки вислизнув з-під ноги Маргарити, але вона вчасно встигла поставити на його шляху повітряну перешкоду.
Не вистачало ще оповістити про своє наближення невеликим обвалом!
Переконавшись, що все обійшлося, Маргарита з полегшенням перевела подих і з граничною обережністю рушила далі. Джедідія мовчазною тінню слідував за нею.
Нарешті камені знову змінилися м'яким мохом, заглушаючим кроки, і Маргарита трохи заспокоїлася. Тут, внизу, повітря було дуже важким, але вона не звернула на це уваги.
Незабаром до них долинув спів. Маргарита не розбирала слів, але, почувши нелюдськи низькі голоси, вона ледь стримала вигук відрази.
Відчуття було таке, наче в повітрі розливався огидний сморід.
Джедідія злякано схопив Маргариту за руку.
— Прошу тебе, давай повернемося, поки не пізно, — прошепотів він. — Мені страшно.
— Джедідія! — Вона обурено смикнула його за нашийник. — Схаменися, ти ж чарівник! Для чого я, по-твоєму, вчила тебе стільки років? Щоб ти показував фокуси на ярмарку? Ми з тобою обидва служимо Творцеві, і прийшов час довести Йому нашу відданість. Над світом нависла загроза, і ми повинні відвести її. Де ж твоя честь?
Навіть у темряві вона помітила, як зніяковів Джедідія.
— Прости мене. Ти права. Я проявив слабкість, але, клянусь, більше цього не повториться!
Її гнів охолов.
— Я теж боюся. Торкнися свого Хань і будь готовий звільнити силу в будь-який момент. Якщо щось трапиться, не відступай. І не думай про те, скількох ти покалічиш або вб'єш. Якщо ти не втратиш голову, у тебе вистачить сил захистити себе. Згадай все, чого вчили тебе я і інші сестри. І не втрачай віри в Творця. Він нічого не робить без причини, і, можливо, сьогоднішня ніч і є те, заради чого ми з тобою покликані в цей світ.
Джедідія кивнув, і Маргарита знову відшукала ланцюжок слідів, зникаючий серед дерев. Судячи з усього, спів долинав з самого центру гігантської чаші, і Маргариті здалося, що вона впізнає деякі голоси.
«О милостивий Творець, дай мені сили виконати свій обов'язок перед тобою. Дай сили і Джедіді. Допоможи нам, щоб ми допомогли дітям Твоїм».
Попереду з'явилося якесь світло. Маргарита і Джедідія перебігали від дерева до дерева, ховаючись за товстими стовбурами. Під ногами ледве чутно похрускувала опала хвоя. Таємниче сяйво ставало все виразніше.
Взявшись за руки, вони ковзнули в густий чагарник на самому краю ялинника, і перед ними відкрилася широка галявина.
Не менш сотні свічок утворювали правильне коло, що займало майже весь простір галявини.
Усередині розташовувався ще одне коло, трохи менше, викладене з білого піску.
Пісок мерехтів, відкидаючи на всі боки райдужні відблиски. Маргарита подумала, що це, напевно, і є той самий магічний пісок, про який вона стільки чула, але ніколи не бачила.
На білому піску були написані магічні знаки. В деяких місцях вони торкалися краю кола, але ніякої закономірності в цьому Маргарита не вловила. Магічні фігури були їй незнайомі, хоча деякі символи, з яких вони перебували, вона впізнала. Вона бачила їх у старовинних фоліантах. Вони були зв'язані з підземним світом.
Приблизно посередині між білим колом і свічками сиділи, утворюючи ще одне коло, одинадцять сестер. Маргарита вдивилася, намагаючись у тьмяному мерехтливому світлі розгледіти їхні обличчя. Але в кожної на голові був капюшон з прорізами для очей. Сестри співали в унісон. Їх довгі тіні сходилися до центра кола.
У центрі лежала жінка, повністю оголена, якщо не вважати такого ж, як у інших, капюшона на голові. Вона лежала на спині. Руки її були схрещені на грудях, а ноги щільно стиснуті.
Разом, дванадцять. З тією, що в центрі, буде дванадцять. Маргарита знову напружила зір, але було занадто темно, щоб щось розгледіти. Раптом вона побачила темну фігуру на протилежному боці кола. У неї перехопило подих, Ця істота була більша людини. Голова істоти була опущена, і капюшона на ньому не було. Поруч з нею сходилися лінії магічних знаків.
Це була не сестра. В очі Маргариті впало слабке оранжеве сяйво.
На колінах у цієї істоти лежав квілліон.
Сховавшись за кущами, Маргарита і Джедідія спостерігали за сестрами. Через деякий час одна з них, та, що сиділа поруч із загадковою постаттю, піднялася на ноги. Спів припинився. Сестра уривчасто заговорила якоюсь незнайомою Маргариті мовою, при цьому вона кидала на оголену жінку іскристий пісок. Пісок яскраво спалахував, осяваючи темні фігури сестер. На кожен спалах сестри відповідали дивними тягучими словами.
Маргарита і Джедідія переглянулися, і її розгубленість і переляк відбилися в його очах.
Сестра здійняла руки і
