Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

— навіть коли був названий Шукачем і правителем Д'харіанської Імперії. Пройшовши через безліч важких випробувань, з тих пір як покинув свій дім, в дійсності він залишився тим же лісовим провідником, з тими ж переконаннями. Якщо раніше він керував невеликими загонами, то тепер доводилося керувати арміями. Хоча масштаб був інший, принципи залишалися ті ж.

Але зараз все, що його турбувало — це як знайти Келен. Без неї весь світ, саме життя, не здавалися йому настільки вже важливими.

Неподалік, притулившись до стовпа, стояв м'язистий чоловік, але не з посмішкою, а із загрозливим виглядом, який читався в незмінному вигині його брів. Чоловік схрестив свої потужні руки на грудях і спостерігав, як всі інші вітають Річарда.

Річард поспішив протиснутися крізь натовп чоловіків, потискуючи руки на ходу, до нахмуреного коваля:

— Віктор!

Сердитий погляд поступився місцем слабкій усмішці. Чоловік обмінявся рукостисканням з Річардом:

— Ніккі і Кара впустили мене до тебе тільки двічі. Якби вони не дозволили мені побачити тебе цим ранком, я б накрутив залізні прути навколо їх ший.

— Це був ти, тим ранком? Ти пройшов мимо і торкнувся мого плеча?

Віктор усміхнувся, киваючи: — Так. Я допоміг принести тебе сюди. — Він поклав могутню руку на плече Річарда і злегка трусонув. — Ти виглядаєш здоровим, навіть якщо трохи блідий. У мене є лярд — він поверне тобі силу.

— Я в порядку. Може пізніше. Спасибі, що допоміг донести мене сюди. Послухай, Віктор, ти не бачив Келен?

Брови коваля знову зійшлися глибокими складками: — Келен?

— Мою дружину.

Віктор дивився, ніяк не реагуючи. Його волосся було так коротко підстрижено, що голова здавалася поголеною. Краплі дощу бісером покривали його скальп. Одна брова вигнулася.

— Річард, ти що одружився, після того як пішов від нас?

Річард нетерпляче глянув через його плече: — Хтось із вас бачив Келен?

Його зустріли порожні вирази облич багатьох чоловіків. Інші обмінювалися спантеличеними поглядами. Сірий ранок потонув в тиші. Вони не знали, про кого він говорить. Багато хто з цих людей знали Келен і повинні були її пам'ятати. Тепер вони хитали головами або знизували плечима, шкодуючи.

Настрій Річарда впав; ситуація виявилася набагато гірше, ніж він припускав. Він сподівався, що, може, це сталося тільки з пам'яттю Ніккі і з Кари.

Він повернувся до нахмуреного коваля: — Віктор, у мене неприємності і зовсім немає часу на пояснення. Я навіть не знаю, як пояснити. Мені потрібна допомога.

— Чим я можу допомогти?

— Відведи мене на місце сутички. — Віктор кивнув:

— Це легко. — Чоловік розвернувся і попрямував до темних дерев.

4

Щоб вберегти очі, Ніккі рукою відвела вологу соснову лапу, яка звисала над вузькою стежкою. Загін йшов по стежці, що петляла по краю щільно зарослого деревами гірського хребта. Слизьке каміння під ногами робили спуск вкрай небезпечним. Але цей шлях був коротшим, ніж той, яким вони несли в селище пораненого Річарда. Стежка проходила між двох скель, і спускалася в низину, де між розколотих скель і валунів, що оточували край болота, стирчали скелети височенних посріблених кедрів, що несли свою незмінну вахту на кордоні суші і стоячої води.

Потоки води, народжені дощем, стікали вниз, змиваючи тонкий шар лісового суглинку і оголюючи строкате гранітне каміння. Кілька днів постійного дощу залишили в низьких місцях безліч невеликих водойм. Після дощу ліс був напоєний ароматом вологої землі, але в низині панував солодкуватий запах гнилі.

Незважаючи на те, що їхній шлях ще тільки почався, у Ніккі вже порядком замерзли пальці і вуха. Вона знала, що сюди, на далекий південь Старого Світу скоро повернеться виснажлива спека, і це змусить її сумувати за пануючим зараз холодом.

Все її дитинство пройшло в місті, і Ніккі мало часу проводила на природі. У Палаці Пророків, де вона прожила більшу частину свого життя, природа була представлена ідеально підстриженими лужками і садами, розкинутими по острову Халсбанд. Сільська місцевість завжди представлялася їй ворожим середовищем, оточуючим її на шляху з одного міста в інше, чимось таким, чого слід уникати. Міста і будівлі були для неї укриттям від незбагненних небезпек дикої місцевості.

Міста для неї були оплотом цивілізації, більш того, саме міста були місцем, де вона трудилася на благо людства. Це був постійний процес. Ліси і поля її ніколи не цікавили.

Ніккі ніколи не могла оцінити красу пагорбів, дерев, річок, озер, і гір, поки не познайомилася з Річардом. Навіть міста здалися їй незнайомими, після того як вона їх побачила очима Річарда. Річард зробив її життя повним дивовижних відкриттів.

Вона обережно ступила на слизький темний валун, озирнулась і побачила основну частину загону, що зібралася під кроною старого клена. Трохи далі вона розгледіла Річарда, який присів, досліджуючи якусь пляму на землі. Він випростався і уважно вдивився в темний просвіт між деревами. Кара як тінь трималася поруч нього. Під темним склепінням зеленого лісу, червоне вбрання Морд-Сіт виділялося подібно плямі крові на зеленій скатертині.

Ніккі знала, яким хорошим захисником була Кара для Річарда. Адже Кара теж колись була його ворогом. Річард не просто отримав сліпу відданість Кари, коли став лордом Ралом; він, що набагато важливіше, заслужив її дружбу і відданість. Її вбрання з червоної шкіри служило попередженням і обіцянкою болісної смерті будь-кому, хто міг думати про те, щоб заподіяти шкоду Річарду. І це була не порожня обіцянка. Для Морд-Сіт відбирали зовсім маленьких дівчаток і навчали їх бути абсолютно безжальними. Вони мали здатність підпорядковувати собі спрямований на них магічний дар, а разом з даром поневолювали і його господаря, і могли використовувати цю силу проти нього ж самого. Ті, хто про це знав, намагалися триматися від Кари подалі, особливо коли на ній була червона шкіра.

Ніккі знала, як важко було Карі вирватися з цього безумства і зажити нормальним життям.

Десь далі, крізь сутінок лісу,