Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— Відколи помер його батько, він не зважає на мене й став якийсь дикий.

— А що ж ти хочеш від мене? — спитав Роран, подумавши, що з моменту втечі з Паланкарської долини всі вони геть здичавіли.

— Ти завжди знаходив спільну мову з Манделем, — глянула на нього Фельда. — Для нього ти майже бог, тож він обов'язково тебе послухається.

— Гаразд, я зроблю все, що зможу, — трохи поміркувавши, вирішив юнак. — А що він програв?

— Переважно харчі, — завагалась жінка. — Але був іще браслет моєї бабусі.

— Не хвилюйся, Фельдо. Я обов'язково все залагоджу.

— Дякую, — вклонилася та й попростувала до свого намету.

«Авжеж, вона має рацію, — думав Роран, чухаючи бороду. — Не лише Мандел, а й ще дехто з односельців устиг здружитися з командою, а добра з цього не буде».

Намагаючись не привертати зайвої уваги, Роран потайки зібрав тих земляків, яким іще міг довіряти, й покликав їх до намету Хорста.

— Отже, доки ще не стемніло, п'ятеро з вас негайно вирушать зі мною. Хорст залишиться замість мене, але всі мусять слідкувати, щоб Кловіс не втік разом із баржами. Адже вони — це наша єдина можливість дістатися Сурди.

— Розвідай, чи про нас там іще не дізналися, — нагадав Орвал.

— Добре, — кивнув Роран. — Якщо за день ми не повернемось, це означатиме, що нас схопили. Тоді негайно захоплюйте баржі й вирушайте в Сурду, але не зупиняйтесь у Куасті, щоб закупити провізію. Адже на вас там уже чекатимуть і теж схоплять. Тож пошукайте харчів деінде.

Доки люди збиралися, Роран знайшов Кловіса на «Червоному кабані».

— Ідете лише вп'ятьох? — спитав той, почувши про вилазку в місто.

— Саме так, — грізно зиркнув на капітана юнак. — Сподіваюсь, ти не втечеш до мого повернення.

— Ти що, ставиш під сумнів моє чесне слово? — обурився той. — І це після того, як я всю подорож дотримувався нашої угоди?

— Я нічого не ставлю під сумнів, — уточнив Роран. — Лише попереджаю тебе, бо твоя зрада занапастить ціле селище.

— Я знаю, — пробелькотів Кловіс, відвівши погляд.

— Без мене селяни не зможуть дати собі ради, а якщо з ними щось станеться за час моєї відсутності, я дістану тебе навіть з-під землі, запам'ятай. Тільки-но спробуй видати нас Імперії.

— Не такі ми вже й слуги Імперії, щоб прогинатись під неї, — буркнув капітан у відповідь.

— Але чого тільки не зроблять люди заради власної користі, — відказав Роран.

— А що ти робитимеш, коли дістанешся Сурди? — зненацька спитав Кловіс.

— Ми будемо…

— Ні, ти скажи, що робитимеш саме ти, Роране? — примружив око капітан. — Я весь час за тобою спостерігав і зрозумів, що ти непоганий хлоп, хоч і не дуже добре повівся зі мною. Але мені й на думку не приходить, що ти зможеш відкласти вбік свого грізного молота. Що ж ти тоді робитимеш? Знову длубатимешся на городі?

— Коли я переправлю селян до Сурди, — ледь стримуючись, мовив юнак, — я перш за все вирушу на полювання.

— А-а-а, розумію, — відмахнувся старий. — Шукатимеш свою подружку? Так, я чув про це від твоїх селюків. Та хіба…

Роран щосили грюкнув дверима, навіть не дослухавши Кловіса. Він відчував, як у ньому закипає нестримна лють. Прямуючи до намету Фельди, він помітив Мандела, який кидав ножа в пеньок.

— Ти дарма марнуєш свій час, — роздратовано сказав йому Роран.

— Чого це? — здивовано озирнувся юнак.

— Під час бою ти скорше виколеш собі око, ніж завдаси шкоди ворогу. Якщо не знати своєї мети, то не допоможе жодна зброя.

— А Гуннар розповідав про людину з Цитри, яка вісім разів із десяти могла поцілити ножем ворону в небі, — сказав Мандел.

— Але ж за ті два рази його самого могли вбити, — нагадав Роран. — Тож годі сперечатися, за п'ятнадцять хвилин чекаю тебе он на тому пагорбі. Я беру тебе із собою до Тейрма.

— Дякую! — у захваті вигукнув юнак і стрибнув до намету збирати речі.

Ідучи, Роран знову побачив Фельду. Та тримала на руках молодшу дочку, і їй було досить одного погляду, аби все зрозуміти.

— Бережи його, Міцний Молоте, — тихо мовила жінка й почала допомагати Манделу збиратися в дорогу.

На призначене місце Роран прибув перший. Він видерся на уламок скелі й роззирнувся довкола. Невдовзі підійшли Лоринг, Гертруда, Бірджит і Нолфаврел, її син.

— Маємо ще почекати на Мандела, він піде з нами, — гукнув їм юнак.

— Нащо він нам? — спитав Лоринг.

— Я гадала, що ми вже все вирішили, — і собі спохмурніла Бірджит. — Хіба ти забув, що Мандела бачили в Нарді? Мало того, що ви засвітились із Гертрудою, то ти ще й малого із собою тягнеш! Це ризиковано, Роране!

— Я беру відповідальність на себе, — твердо сказав той. — Мандел має бути з нами.

Потому розвідники рушили на південь до Тейрма.

ТЕЙРМ

Берег складався з низьких пагорбів, зелених від соковитої трави. Тут також росли шипшина, верби й тополі.

Рідке багно під ногами ускладнювало пересування. Праворуч від утікачів лежало мерехтливе море, а зліва було видно червоний силует Хребта. Його вкриті снігом вершини ховались у хмарах.

Діставшись передмістя, селяни почали діяти ще обачніше, аби їх ніхто не помітив. Знайшовши шлях, що вів із Нарди до Тейрма, вони притьмом перебігли його та попрямували далі на схід у напрямку гір. І тільки повернувши на південь і переконавшись, що вороже місто залишилось далеко позаду, вони знайшли інший, безпечніший шлях, яким і рушили далі.

Ще на «Червоному кабані» Рорану раптом спало на думку, що в Нарді вже певно зрозуміли, хто вбив двох вартових. Якщо так, то воїни Тейрма, знаючи, що він прибуде морем, мали стежити за всіма селянами, які мандрували цими землями. А якщо в Нарді побував іще й разак, то варта напевно знає, що ловити треба не банду вбивць, а самого Рорана разом із утікачами з Карвахола. Отож, Тейрм був для них не чим іншим, як пасткою. Але оминути місто вони не могли, бо треба було поповнити запаси харчів.

Єдиний вихід, який бачив Роран, — не посилати до Тейрма тих селян, яких уже помітили в Нарді. Утім, Гертруда, що добре зналася на ліках, а також він сам обов'язково мали йти. Юнак не міг покинути селян і розумів, що ніхто не захистить їх краще за нього. У цьому він переконався саме тоді, коли зважився на вбивство вартових, тим часом як решта присутніх навіть не зрушили з місця. Інші селяни мали відволікати увагу. Лоринг був старий, хоча й досвідчений вояк, а також неперевершений брехун. Бірджит уже давно довела, що