Гармонія (2) - Анна Стоун

Пробач, пробач мене, навіки не забуду.

У небі й на землі. Тебе я бачу всюди.

Все пройшло легше ніж вони планували. Це була та пісня, що заспокоювала душі, вселяла в них надію та спокій.

Рада та Альбрехт перезирнулися між собою. Все. Усі страхи були позаду. Вони вклонилися, зібравшись уже йти, але… не було тут.

Альбрехт завмер, ніби його вдарило блискавкою. Він міг тільки хапати ротом повітря, розуміючи, що відбувається. А музика заграла зовсім інша. Коли хлопець зрозумів, вже було надто пізно. Він швидко озирнувся на музикантів, щоб зупинити їх, але натомість побачив їхні розгублені погляди. Інструменти грали самі собою.

- Ал… - прошепотіла Рада. - Але ми…

– У нас немає виходу. - Альбрехт узяв її за руку. - Пробач Мерлін ...

Вони злякалися невипадково. Їм не хотілося співати «Ти». Це був би повний провал у цьому часі. А музика продовжувала грати, нещадно зриваючи з них маски. Рада та Альбрехт знову перезирнулись і зробили один крок до гостей.

"Це кінець!" - безглуздо посміхнулися вони.

Somebody save me – I'm dying!

Please save my soul from this twist.

Something about you annoys me.

That you're always around?

Or nowhere to be found?

I just can't figure out what's amiss…

Коли вони співали, то не могли не помітити, як змінювалися емоції на обличчі гостей. І скільки було незадоволених. Але, диво! Вони побачили деякий рух. Хтось із гостей намагався підтанцьовувати! І начебто навіть відчував ритм.

Було складно не помітити кількох молодих людей – двох темноволосих дівчат та білявого юнака. Вони загалом і були призвідниками того, що всі інші підключилися до танцю. У середині пісні Рада і Альбрехт впали в кураж, відкинувши всі забобони.

Мало хто помітив обличчя Мерліна та Катани. Одним було не до того – вони танцювали, інші відійшли убік, щось тихо бурчачи. Мерлін був готовий провалитись крізь землю. Йому хотілося  схопитися з трону і припинити все це неподобство.

Катана, бачачи, як хвилюється її наречений, стискала його руку, постійно заспокоюючи, не даючи зупинити музику. Вона так само не могла відвести погляду від дочки, і забути її зляканий погляд, коли тільки заграла музика. На жаль, материнське серце важко було обдурити. Те, що виглядало так просто і весело, насправді було трагікомедією.

Рада та Альбрехт побачивши, що зал пожвавішав, не стали зупинятися. Вони наказали музикантам грати «Я не хочу кохання».

Молоді гості продовжували веселитись, серед них були й ті троє. Світловолосий хлопець клацнув пальцями і на сцені сталося диво. Не дуже приємне….

Рада та Альбрехт злякалися, коли їхній одяг раптом заіскрився і почав перетворюватися. Альбрехт залишився майже такий самий, а ось Рада змінилася. Сукня була схожа на ту, яку вона одягала на репетиції, але тепер затуляла коліна. Рада мало не зомліла від такого прикрого перетворення. Бальна зала загула, почулися здивовані вигуки. Але загалом ніхто не припинив танцювати. Рада з Альбрехтом вирішили таки закінчити пісню.

Доспівавши пісню вони розкланялися і, не чекаючи критики, поспішили забратися з бальної зали. Щоб не відбувалося там, щоби не говорили, вони цього вже не чули. Дівчина та хлопець бігли геть, зовсім не розбираючи дороги. Те, що зараз сталося, дорівнювало самогубству.

Вбігши до кімнати Ради, вони ні з того ні з сього повалилися від сміху.

- Нас спалять на багатті!

- Нас закопають живцем!

Дівчина та хлопець перебували у близькому до  істерики стані. Вони не знали, сміятися їм чи плакати. Стан ейфорії незабаром минув.

* * *

  Рада та Альбрехт сиділи на ліжку, нервово поглядаючи то на годинник, то один на одного. Вже минуло багато часу, як вони втекли з бальної зали. Бал, на той час, мав уже закінчитися.

Вони розуміли, що зараз відчував Мерлін, проводжаючи гостей. Якби не Канна, що весь час була поруч, він би вийшов із себе. Думка гостей розділилася. Одні хвалили, кажучи, що оригінально, і цікаво, інші дорікали, казали: без смаку, й що це просто кошмар, і ні сорому, ні совісті. Просто моветон.

Мерлін сам був від цього готовий провалитись крізь землю. Коли останній із гостей залишив замок, він уже був готовий бігти шукати це неподобство під назвою Гармонія, якби не Канна.

– Мерлін! - поклала йому руку на плече жінка. – Прошу, тільки не гарячкуй!

– Я просто хочу поговорити з ними! Канна ж ти чула! Гості незадоволені! Це ганьба!

- Були й позитивні відгуки! У моєму часі це б не викликало такого ажіотажу!

- Не порівнюй свій час і це! Там не все як у нормальних людей! – сердито кинув Мерлін, навіть не подумавши.

- Ах так? Це мій час! Значить, я теж ненормальна?! Рада – моя дочка! - жінка ображено склала руки і, розвернувшись, пішла геть.

- Канно, стривай! – підбіг до неї Мерлін. - Вибач! Я сказав дурість! Звісно ж, наші часи відрізняються! І у твоєму є багато чого хорошого!