Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Наступний тиждень спробую не спати. За цей час потрібно переконати Якова поїхати з Києва хоча б на кілька тижнів.

Це все цікаво, звісно, але треба рухатися далі. Рута розуміла, що їй не вистачить часу на весь щоденник. Вона взялася похапцем гортати сторінки, коли раптом, помітивши дещо, зупинилася.

«Що це?» – голос аж захрип від хвилювання.

Запис, у який уп’ялася очима Рута, був за 2 листопада 2012-го.

02.11.2012

Новий сон, і чергова зустріч із Машкою. Вона починає мене напружувати, однозначно, і я не уявляю, як її спекатися. Цього разу вона була просто нестерпна, норовила кудись потягти мене, щось показати. Я намагалась допитатися, що саме, але у відповідь Машка лише скиглила та переконувала, що я повинна піти з нею. Коротше, вона жахливо поводилася.

NB. Ненавиджу підлітків!

NB2. Сподіваюся, О.С.С. не прочитає цього щоденника.

Зрештою я здалась, і дівчина посунула мене до центру міста, тобто до якоїсь будівлі неподалік упр. поліції. Будинок нічим особливим не вирізняється…

У цьому місці хтось наче встромив холодні пальці в Рутині нутрощі.

Будинок нічим особливим не вирізняється, просто собі десятиповерхівка, поруйнована не більше й не менше за інші (хоча довкола висоток, крім неї, нема, найближчі на Соборній, але то все п’ятиповерхівки). Машка підвела мене до одного з під’їздів, а тоді розповіла якусь зовсім несусвітню історію. Я навіть не знаю, чи варто її тут згадувати. Говорила, нібито будинок особливий, і якщо виконати один ритуал у його ліфті, то я стану невидимою для людей уві сні й одним махом позбудуся всіх своїх проблем. «Ритуал» полягав у тому, щоби проїхати поверхи у певній послідовності. Почати з першого, потім на четвертий, з нього на другий і т.д. Ось послідовність (якщо я правильно все запам’ятала):

Дурня, чи не так?

Я не повірила, про що їй і повідомила, після чого Маша влаштувала істерику. Справжню, блін, істерику. Тупала ногами, дерла нігтями своє обличчя та кричала, що я мушу, мушу піти в реальному житті до цього будинку та зробити все, як вона наказала.

Я просто розвернулася та покинула її там.

Та сама послідовність. Той самий будинок. Рута почувалася так, ніби її підсмажують на повільному вогні.

На півночі загуркотало. Темрява зжувала ще одну багатоповерхівку, – відсторонено відзначила дівчина. Вона розуміла, що будильник будь-якої миті може вирвати її зі сну, та попри це взялася гортати сторінки не вперед, а назад, шукаючи момент, коли та дівчинка з’явилася в Анниному сновидінні. Рута не могла це облишити просто так. За мить погляд зачепився за запис, датований 23 жовтня.

23.10.2012

Сьогодні знову снилася руїна. Хмара була десь на сході, далеко, і я вже навчилася ментально відмежовуватися, передчувати, коли вони можуть бути поряд, тож не надто хвилювалася. Саме через це ледь не вмерла від страху, коли наштовхнулася на дівчинку-підлітка. Не сновиду! Зовні вона була як я, цілком нормальна тобто. Вона теж перелякалася та спершу взялася тікати, але повернулася. Сказала, що її ім’я Маша. Просила називати Машкою. Я вирішила, що дівчинка також особлива, поцікавилася, де вона перебуває (в сенсі, де спить у реальності) і як давно потрапляє в руїну, проте Машка, схоже, взагалі не зрозуміла, про що я. Ближче до пробудження я помітила, що вона якась дивна – тіло дванадцятилітньої, але очі старої, – проте, схоже, нешкідлива.

Рута збагнула, що «руїною» Анна позначала ветхий світ по той бік сну, а «хмарою» – темряву, з якої з’являються істоти.

Згорбившись над «Молескіном», Рута продовжила читати.

26.10.2012

Знову дівчинка. Та сама. Машка. Цього разу хмара вигулькнула підозріло близько до старого автовокзалу, і я відразу забралася на захід, від гріха подалі, і малá весь час плелася за мною хвостиком.

Я спробувала її розговорити, проте вона не реагувала. Взагалі. Лише зиркала спідлоба та мовчки сунула назирці. І це було… ну, не те щоб страшно, просто мало такий вигляд, начебто Машка – це маленький голодний стерв’ятник, який лише чекає на момент, коли я впаду, щоб почати викльовувати мені очі.

Дурне порівняння, та якось так я це відчула.

Поки ми отак крокували, у моїй голові виникла думка, що Машка може мати якісь свої рахунки зі світом, тобто ми втікаємо від її, а не від моєї хмари, і це, звісно, мені не дуже сподобалося, тож я зупинилась, присіла біля неї та запитала, що вона хоче. І тоді Машка нарешті відповіла. Сказала, що хоче повернутися додому. Я поцікавилася, де її дім, але вона знову наче води в рот набрала.

Це все дуже дивно.

Наступним був уже прочитаний запис за 2 листопада. Рута перескочила його.

04.11.2012

Цієї ночі насолоджувалася безсонням. Читала десь до четвертої. Решту часу міркувала про дівчинку зі сну. Багато всього незрозумілого з нею, і це не дає спокою.

На ранок таки пішла до вказаного нею будинку. Нічого такого, просто подивитися. Біля будинку відчула шкірою несильну вібрацію в повітрі (може, здалося). Таке буває, коли наближаєшся до ліній електропередач чи до гігантського трансформатора під напругою, але, мабуть, я себе накрутила.

Зайти до будинку не наважилися. Не те щоб злякалася, просто не схотіла. По-дитячому це якось було б. Тож просто роздивлялася.

Ну, загалом саме те, що я й думала: будинок як будинок.

Крім того, за останні кілька місяців чорнота відступила. Я бачила, як вона виповзає з-за горизонту, але не встигає наблизитися. Я прокидалася швидше.

Тому навіщо?

19.11.2012

Майже два тижні відносного спокою, і сьогодні знову з’явилася ця мала. І ще й причепилася з претензіями, мовляв, чому я не скористалася її «ритуалом». Я не зреагувала, та мене насторожило, звідки вона знає, що я не скористалася. Чи означає це, що якби я скористалася її порадою, ця шмаркачка відразу про це дізналася б? Але як?

Я відповіла, що це взагалі-то не її клопіт, і тоді вона мене вдарила – несильно, ледь штурхнула рукою, так зазвичай б’ють ще зовсім несвідомі діти, – і втекла.

21.11.2012

Сьогодні знову не сплю. Намагаюсь уявити, скільки людей у цей самий момент змінюють минуле вві сні. Тисячі? І так щоночі. Ми не знаємо достеменно фізичного механізму, але я переконана, що будь-яка людина з надлишковими зв’язками в мозку спроможна це робити. Проблема в тому, що майже ніхто цього не усвідомлює.